Юлія Купіч

День, місяць, рік народження - 6 липня 1988 року

Освіта - У 2011 році закінчила Дніпропетровський національний університет, факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства, спеціальність: українська мова та література

Захоплення та уподобання - Література, живопис, музика

Член літературно-мистецького клубу "Vivart"

Переможниця обласного літературного конкурсу "Війна без права забуття"(2006) (І місце), дипломант ІІ ступеня ХІ обласного фестивалю літературної творчості "Чарівна книжка"(2006), переможець ІІІ міського конкурсу "Подивімось на місто з любов'ю" (2007), заочного літературного конкурсу серед творчої молоді "Молода муза" (2007), Дніпропетровського обласного літературного конкурсу "Моя Батьківщина" (ІІ місце) (2008).

Учасниця Всеукраїнського з'їзду молодих літераторів (Коктебель, 2008),дипломант огляду – конкурсу творчої молоді родини Івана та Марусі Гнип на сторінках журналу «Бористен» (2009), переможець обласного літературного конкурсу творчої молоді «Молода муза 2011» у номінації поезія (старша група), обласного заочного літературного конкурсу «Україна є!», (ІІІ місце) (2011).

Публікації у газетах "Свобода" (м. Філадельфія, США) (2007), "Іжиця", журналах "Бористен", "Свічадо", "Факел", «Січеслав» співавтор збірників "Собори наших душ", "Січеславці про Багряного", "Зорі над морем-2008", літературно-мистецького альманаху "Vivart" (2006, 2007), збірки поезії і прози "Сходження" учасників конкурсу "Молода муза"(2007). Автор поетичної збірки "Зоряна пектораль" (2007).

Конкурсні твори:

Соки прагнення

Милилася до слави, металася,
Як віник по хаті, ганялася за сміттям.
Не знала ні каяття,
Ні прокльонів,
Ні бабусиних забобонів,
Не думала, не грішила.
Ні хрести не клала, ні ворожила,
А просто прагнула,
Гнана відвагою за перегони,
Топтала чебреці і м’яла м’яти.
І дихала ранками затято до памороків,
І до жайворонків озивалася свистом,
А коли зійшло променисте –
Розтанула перед ликом прекрасного,
Як жарина в попелі, згасла.

Замовляння

Принеси мені грициків, грициків,
Принеси у торбині дірявій,
Щоб очиці заплакано-вицвілі
Стали тихі і тужно-ласкаві.

Принеси мені рибки зернистої,
Чи то пак, «деревій»?Мені байдуже!
Хай ніяка непрохана зайда
Не приходить до мене в обійстя.

Принеси звіробою квітучого,
Я у ньому купатися буду,
Щоб не славили чортові люди,
Не бажали біди неминучої.

І любистку – без нього не збудеться,
Без його гіркоти й соковитості.
Дай косу оберегову виплести,
Щоб давала здоров’я і мудрості.

Із днів сліз

Не така. Не тривка. Не травлена.
Ні морóками, ні мóроками не лякана,
Перед іконою зачудовано клякну…
І сльози, сльози нерозбавлені

Вмить з очей. І схлипи: «Ой, мамочко!
Ой, ненечко! Я ж не бита у тім’ячко,
Збирала усю ніч зіллячко,
Тебе напувала раночком».

І намарно. І тепер ревти,
І сльози з воском крапають.
Чим тебе, рідна, порадувать?
Господи, прости!

І дуріти. Дурити, дурнішати,
Витівати таке, що хоч здохни.
І хоч об стіну горохом –
Стала іншою, гострішою.

Не на язик. Не лізьте, вріжетесь,
Утнете ручки, потече, покрапає.
Струмки. Їх три, – то знаково.
То віск і кров, і сльози з тишею

Переплітаються. І в серці тоскно.
І серце – геть! Тяжію думкою…
Лиш дріботить підтяте мукою:
«Прости, Господи. Прости, Господи…»

Неділя

Який сьогодні день незвичний…
Я п’ю вино терпке, брунатне,
Смакую з темним шоколадом –
Справляю поминки щорічні.

Який сьогодні день ласкавий…
Ще тільки ранок, я вже п’яна.
Немає гіршого обману,
Ніж у горнятку гуща кави.

Який сьогодні день? Неділя.
Ще рік. А я самотня й досі,
Як і завжди: лиш я і осінь,
Думки, гіркі і захмелілі.

Який сьогодні день…Не знаю.
А що я знаю – те примарне.
Смішити Господа не варто
Своїми мріями й відчаєм.

Смачного

Ти дихаєш, тихенько сопучи,
Так по-дитячому і солодко.
Журнал, мобілка і ключі
Єднають нас, мов нитку з голкою.
Сьогодні їдеш, йдеш, авжеж,
Тебе дратують голосіння,
Тобі чуття – то просто кеш,
Я ж за тобою йтиму тінню.
Я йтиму. Знов за полюси
І за екватори по глобусу.
Любов не з’їсть, то ти з’їси
Душі моєї мертві топоси.

Хочу

Їздять Парижами, Лондонами,
У автобусах розпусним Амстером.
Я їм заздрю, а потім, втомлена,
Повертаюсь до хворої мами.

Що їй Праги, Києви, Кракови?
Що їй сонце в вікні морозному?
Від системи краплю за краплею
Життя отримує дозами.

Що їй радощі? Що мені усміхи,
Туристичних уражень враження?
Рідна, мила, для мене успіхом
Буде слово, тобою сказане.

Хоч ім’я згадай, моє сонечко,
Опромінене і поголене.
Погукай мене стиха : «Донечко»,
Поцілуй мене своїм голосом.

Халатне кохання

Вони висіли поряд на кілочках,
Зелений і червоний в синю смужку,
Сплітались рукавами і пасочками.
Тримали запахи розпареного душу.

Вони зливалися, кохалися тихенько,
Поки господарі пили чаї і «К’янті»
І прокидалися під неможливий дзенькіт
Будильника в старезному серванті.

Вони любили вихідні і пізній вечір,
Коли кишені виверталися відверто,
Хотіли видива, а може просто втечі
Із ванної з шпалерами обдертими.

І трапилася, трапилась-таки
Ота розлука для старих, м’яких халатів…
Червоний в смужку із жіночої руки
Все вислизав в чужій, нелюбій хаті.

Зелений витерся, зогнив у самоті,
Червоний загубив пасок і ґудзики.
Кохають люди. Та трапляється в житті,
Що й речі мають серце й чують музику.