Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пт, 27 грудня 2024
05:14

ПРО МІСТО

Анна Садікова

Народилася 08.07.1989 у м. Нікополь. Нині навчаюся у Дніпропетровській Державній Медичній Академії (ДДМА) 6 курс, лікувальний факультет.
Дипломант обласного конкурсу "Молода муза"(2009). У конкурсі "Молода муза – 2011" посіла ІІІ місце у номінації "Проза" (молодша група). Співавтор збірника "Юності омріяні шляхи"(2009, Дніпропетровськ).

Член обласного літературного об'єднання ім. Павла Кононенка.

Захоплення та уподобання: поезія, проза, музика, малювання, вишивання, в`язання, фотографія.


Конкурсні твори:

Малюнок з ароматом квітів

Повіяло холодом...

Джо підняв комірець. Автобуса все ще не було, і хлопець знудився чекати.

"Нічого, от скоро нарешті отримаю права," – міркував він, підстрибуючи від холоду.

Джо міг би й пішки дійти до універу, та клята будівля знаходилась надто далеко, автобусом хвилин сорок їхати. Що вже казати про свої дві.

Через три хвилини з`явився автобус, мабуть, найстаріший з усіх існуючих. Він чихав, скрипів, наче прокажений, і димів вихлопами. "Повний букет", як полюбляють казати терапевти. Недовірливо вдивляючись у заляпані вікна, Джо стрибнув на першу сходинку старого.

До речі, Джо – це не справжнє ім`я. Хлопця звали Євген або Жека. Та студент звик називати себе по-іншому. Цей "нік" йому вигадав однокласник Льонька під впливом якогось американського телесеріалу, бо Жека був схожий на одного з акторів . Так і жили два товариша. Але згодом шляхи хлопців розійшлися. Льонька вступив до юридичного, Джо вирішив стати лікарем. З тих пір майже не бачилися.

Заплативши за проїзд, Джо вмостився на вільне місце біля вікна. Крізь плями на склі було ледь видно яскраві таблоїди, тому студент почав роздивлятися пасажирів. Дві бабусі, дідусь із довжелезними вусами, дівчинка-школярка, жіночка середнього віку і троє студентів-технарів, що було чутно по їх розмові. Нічого особливого.

За кілька хвилин автобус зупинився, і до салону ввійшла дівчина. Хлопці-технарі зразу супроводили красуню хижацькими поглядами і почали гукати, запрошувати сісти біля себе.

А Джо просто побачив дівчину і затамував подих. Потім насилу відірвав погляд від зелених очей і повернувся до вікна.

"Нічого й думати, старий, а ні дзуськи тобі не світить! У неї, мабуть, є наречений".

Зітхнувши, студент почав розглядати магазини за вікном. Тому Джо і не помітив, як чарівна незнайомка опинилася біля нього на сусідньому кріслі. І здивувався, побачивши красуню так близько до себе. У роті йому зразу пересохло, а серце почало вистукувати марш невідомого композитора. Щось таке було в ній, що чарувало і притягувало.

Дівчина зловила на собі погляд Джо, посміхнулась. Він посміхнувся у відповідь, і, відвернувшись до вікна, почервонів. Протягом всієї поїздки хлопець крадькома дивився на незнайомку.

Ось автобус зупинився на потрібній зупинці. Зробивши неймовірне зусилля, хлопчина встав та пройшов до виходу. І потім, сидячи на лекції, не міг зосередитись на матеріалі, що диктував викладач. Бо чарівне обличчя незнайомки весь час стояло перед його очима.

Саме тому Джо й не зрозумів, звідки в його долоні опинився олівець. А за кілька секунд рука сама почала малювати – тільки-но дотягнулася до першого чистого клаптику паперу.

Коли задзеленчав дзвоник, і лектор нарешті відпустив студентів на перерву, із зошита на хлопця дивилася гарненька незнайомка з автобусу. Одягнена в шовкову сукню, вона босоніж бігла по квітчастій галявині. Картинка вийшла настільки жива, що в хлопця перехопило подих. Він ніколи не вмів малювати, а тут несподівано такий шедевр, та ще й з ароматом квітів. Так, намальована звичайним олівцем картинка, начебто жила своїм життям. Квіти і довге волосся дівчини гойдалися під подихом ранкового вітерцю, красуня посміхалась та інколи рухалась: то струшувала незриму комашку з сукні, то волосся виправляла. І весь час посміхалася так лагідно, так тепло, наче дивилася на кохану людину.

А дивний олівець зник, наче й не існував ніколи, щойно Джо закінчив малюнок. Та хлопець зрозумів це аж тоді, коли повертався після пар додому.

Спантеличений зникненням олівця, студент щільно обшукав свої речі, навіть повернувся до аудиторії, продивився майже кожен сантиметр підлоги, заглядав під шафу, столи і стільці. Та пошуки закінчились нічим.

Джо відчував, що втратив дуже важливу річ. Розпікаючи себе за необачність, хлопець поплентався додому, вже не маючи надії на повторення чудернацького випадку з олівцем.

І, значно пізніше, переглядаючи малюнок знову і знову, Джо не міг зрозуміти, як можна було намалювати таку неймовірну, надреальну, живу картинку. Цей малюнок повністю захопив усі його думки, став мрією, але нездійсненою. Людині, яка ніколи в житті не намалювала нічого, складнішого за геометричну фігуру під лінійку, тепер хотілося творити. І Джо повністю віддався своєму бажанню. Спочатку не виходило, сторінка за сторінкою летіли в сміттєву корзину, – жмакані зображення, не рівні та кутасті, поверхневі та пусті, щоб назватися малюнками. А потім, спроби після тридцятої, вийшов рівний овал майбутнього лиця. Вже без майже , просто ідеально рівний. Ця фігура, із схематично наміченим по її контуру волоссям, стала першим кроком майбутнього художника.

Наступного дня Джо пішов до міської бібліотеки і здивувався величезній кількості книжок по малюванню, що там зберігалися. За якісь півроку хлопець перечитав їх усі, та навчився справді гарно малювати. Його не цікавили різнокольорові барви – самий звичайнісінький олівець. Бо ним малювати найважче, що б не казали. Передати кольори за допомогою лише сіро-металевого – справжня наука. Та Джо не здавався.

Багато років минуло з того часу, як хлопець намалював свій перший "ідеальний" овал. Євген став відомим художником, малював ілюстрації до книжок і для розкішних журналів, багато його картин зайняли почесні місця в найбільших світових картинних галереях. При цьому всьому Джо продовжував важко працювати лікарем. На самих картинах в наш час багато не заробиш, та й не за ради грошей він малював. Героями його творів були звичайні люди – родичі, співробітники, пацієнти, друзі, знайомі люди та просто незнайомці з вулиці. Лише одну людину Джо більше ніколи не зустрів – ту зеленооку німфу зі старого автобусу.

Усе життя він намагався створити такий самий за силою та змістом малюнок, як тоді, на лекції. Виходило гарно, на дуже й дуже високому рівні, та все не те, неживе. Завжди тільки майже . Малюнки Джо вміли рухатись, але це було лише грою світла та уяви. Справжнього життя, як у тому випадковому зображенні, – не було. І цей факт мучив чоловіка, не давав йому розправити печі, жити повним життям.

Одного разу, вже дідусем, Джо побачив на одному з дитячих конкурсів малюнок п'ятнадцятирічного хлопчика. Ця неймовірність, надреальність була йому надто знайома. Та всі оточуючі його люди поводились так, наче ці, ще зовсім дитячі, штрихи на папері нічим не відрізняються від інших конкурсних робіт. Наче намальовані ним квіти не пахнуть так солодко і духм ` яно, не гойдаються від подиху теплого вітерця.

Дідусь Джо знайшов того хлопця, його батьки з радістю привели своє чадо на урок до відомого художника. І першим його запитанням, коли вони залишилися з учнем на самоті, було – як саме хлопчик намалював свій конкурсний твір. Миколка відповів чесно, що малював олівцем, який бабуся на день народження подарувала. Хлопчик відчув якусь спорідненість із цим сивим, зморщеним дідом. Ці почуття були взаємні, тому Джо показав малюнок, який до цього моменту не бачила жодна жива душа.

Миколка роздивився і відчув те, що ніколи не побачить величезна більшість із нині існуючих людських створінь – свіжий аромат сріблясто-чорних квітів, наче після дощу і теплий дотик вітерця.

Бо така сила найпершого, "срібного олівця" 1 , в який вклали душу дві людини – майстер-алхімік, що створив його і майстер-художник, який ним малював. Ця срібна паличка подорожує крізь час та допомагає слабким знайти свій шлях і силу йти по ньому. "Срібний олівець" сам обирає тих, хто зможе бачити життя, намальоване ним. Бо таким чином давні майстри продовжують жити у його серцевині.

Джо добре знав історію виникнення олівців, і цю легенду чув та читав у декількох джерелах. Але ніколи не міг згадати, як само виглядав той олівець, яким було намальовано зеленооку красуню. Тому попросив Миколку показати йому подарунок бабусі. Олівець був звичайнісіньким, таких можна знайти сотні у кожних «канцтоварах». Та все ж мав відмінність – замість графітової, у ньому була срібна серцевина, срібний стрижень.

Джо взяв того олівця вже зовсім покрученими пальцями і спробував щось намалювати. Та клята паличка не залишила навіть малесенького сліду на папері. Сльози розчарування бризнули зі старих очей.

Тоді олівець взяв хлопчина, і життя полилося на біле полотно.

Джо не міг зрозуміти, чому він, який майже все життя присвятив малюванню, став майстром звичайного олівця, не зміг нічого зобразити. А молодий хлопчина малює ним так, як Джо ніколи не зможе.

Миколка малював допізна. А старий чоловік просто дивився, аж поки не заснув у тому кріслі, де просидів увесь вечір.

І наснилась йому німфа, та сама, зеленоока. Вона взяла Джо за руку, ту якою він малював, і відвела до чарівного світу. В ньому все було таке саме, як у мріях старого художника та лікаря.

– Що це за світ, моя зеленоока мріє? – спитав він.

– Це Всесвіт, створений тобою Джо, який житиме вічно у твоїх малюнках.

– Тут гарно, добре, затишно, спокійно на душі...

– То лишайся. Це твій світ.

– Але чи справжній він?

– Саме такий, яким його створив ти.

– А ти залишишся зі мною?

– Я теж частина твого світу, але не зовсім. Бо створена "срібним олівцем". Я можу зникнути, коли майстри покличуть мене...

– Куди?

– Не можу сказати. Бо не знаю.

І Джо лишився. Був він там щасливий. І малював чарівними олівцями, що ніколи не закінчувалися, неймовірні живі малюнки із ароматом квітів.

***

Миколка пішов від учителя дуже пізно. Тихо вийшов, щоб не розбудити старого. Та Джо більше не прокинувся. Лікаря і художника поховали за три дні.

Після цього на його картинах стала часто з`являтись самотня хлопчача фігура в білім халаті. Помічали її тільки ті, хто довго і часто вдивлявся у картини.

А його учень теж скоро загубив олівець. Він також багато малював і став справжнім майстром. Бо у нього був гарний вчитель. Хоч і давно мертвий, Джо завжди був поряд – Микола відчував це кожного разу як брав до рук звичайного олівця. І, сам того не розуміючи, повторив долю вчителя – пішов у намальовані ним світи.

Майже століття пройшло.

Одного разу дівчина Оленка знайшла у своєму пеналі чужий олівець. Виглядав він як звичайний, грифельний, прадідівських часів. Та мав незвичну срібну серцевину.

А потім вона намалювала неймовірну, живу картинку – зеленоока німфа і два молоді парубки біля неї, усі посміхаються, виблискують оченятами , щасливі. Один у халаті лікаря, інший просто в білім костюмі "трійці". Самі – у квітчастім полі, за ними – на тлі дрібненькі фрагменти намальованих ними світів. Дме теплий вітерець, гойдаючи довге волосся німфи. І все повітря навколо малюнка просякнуте свіжим квітковим ароматом. Але чомусь всі оточуючі Оленку люди робили вигляд, що не чують його.

Лише картини, що були створені після смерті художників не можливо було побачити ані на цьому малюнку, ані на кожній з картин обох майстрів. Бо те, що намальовано в іншому світі надто ідеальне, гарне, неймовірне та незбагненне для світу живих і смертних.

Найперший Срібний Олівець – тут мається на увазі історія виникнення звичайного олівця. Починаючи з XIII століття, художники використовували для малювання тонку срібну проволоку, яку припаювали до ручки або тримали у футлярі. Такий тип олівця називали "срібний олівець". Цей інструмент потребував високого рівня майстерності, бо стерти намальоване ним неможливо.


Firebird  (21.10.11 11:18): Мова: 4
Відчувається невпевненість у знанні української мови, не використовується все її багатство і милозвучність.

Грамотність: 5
Текст вичитаний. Хоча, можливо, навіть занадто.

Майстерність викладу: 4
Мені здається, що автор міг зробити значно більше.

Сюжет: 5
Цілком логічний розвиток і несподівані повороти сюжету.

Герої: 4
Не вистачило «справжності». І весь твір спантеличувало прізвисько «Джо», яке ніяк не зіграло.

Авторський стиль: 3
Поки побачила тільки намагання виробити авторський стиль. Можливо, дається взнаки, невпевненість у мові та зображально-виражальних засобах.

Враження від тексту: позитивні.
Було цікаво і запам’яталося.
Відповісти | З цитатою | Обговорення: 4
Євгенія  (21.10.11 10:46): Сподобалась: трішки наївна казка, в якій перетворена на легенду історія першого в світі олівця, і цікаво і пізнавально. Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2011»

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті