Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пт, 27 грудня 2024
05:20

ПРО МІСТО

Катерина Кравченко

Народилася 24 квітня 1988 р. у м. Дніпродзержинську. Навчалася у Металургійному коледжі. Зараз здобуває освіту у Дніпродзержинському державному технічному університеті на п'ятому курсі магістратури.

Фіналіст обласного літературного конкурсу „Молода Муза (2010 р.), також посіла третє місце у номінації Проза (2011р.). Дипломант першого та другого міського молодіжного літературно-мистецького конкурсу „Віварт”, номінація Мала проза (2006, 2007 рр. ), третього міського конкурсу ”Це – моє місто” (2006 р.), другого обласного молодіжного літературного конкурсу „Війна без права забуття ” (2006 р.), конкурсу „Молода Муза” (2008 р.), фестивалю поезії „Катеринославська Ліра” (2009 р.) та другого міжобласного фестивалю поезії „Пушкинский свет” (2011р.). Лауреат конкурсу „Молода Муза” (2009 р.) у номінації Проза та першого міжобласного літературного фестивалю „Пушкинский свет” (2010 р.). Переможниця конкурсу „VivArt the best ” (2010р.)

Прозаїк, поет. Пише вірші, оповідання та новели українською і російською мовами.

Співавтор І та ІІ випусків літературно-мистецького альманаху „Віварт” та „Січеславці - про Багряного” (2006 р.). Також друкувалася у збірниках творів фіналістів конкурсу „Молода Муза” „У вирі дум і почуттів” (2008 р.), „Юності омріяні шляхи” (2009 р.) та „Віддзеркалення небес” (2010 р.), у першому україномовному журналі фантастики „Український Фантастичний Оглядач (УФО)” (2009р.), газетах „Forum” (2009 р.) „Молодь Дніпропетровщини” (2009 р.), „Vivart” (2010 р.).

Автор книги „Фантазія втечі” (2010, Дніпропетровськ).

Активний член дніпродзержинського молодіжного літературно-мистецького клубу „VivArt” з дня його заснування і до сьогодні. Співучасниця обласного літературного об'єднання ім. П.Кононенка (м. Дніпропетровськ).


Конкурсні твори:

ТИ

Одна сніжинка, дві сніжинки, три сніжинки... Безліч сніжинок. І так вже третій день. Здається, все місто повністю заметене снігом. Ти зі мною згоден? Прохолодне повітря вдарило в обличчя і я вдихаю його, насолоджуючись цією миттю. А ти був правий – тут справді краще, ніж у тому прокукреному задушливому барі.

Як тебе звуть? Хоча ні, не кажи. Яка різниця, якщо ми з тобою знайомі п'ять хвилин і, мабуть, через стільки ж часу розійдемося назавжди. Краще нічого не знати.

Я не п'яна. Подумаєш, випила кілька келихів вина. Доречі, останній з них мені замовив саме ти. Теж мені, містер Тверезість знайшовся. То кажеш– зовсім не вживаєш алкоголь. Молодець. А я ,от, іноді бавлюсь. Однак нічого зайвого. Все в міру.

Ні, я не плачу. Просто сніг падає на вії і туш, розтікаючись, потрапляє до очей. Від цього сльози. Все дуже просто. Можеш вірити, а можеш – ні.

Ми починаємо йти у невідомому напрямку. Ти пропонуєш мені сигарету, та я не палю вже цілий тиждень. Набридло. Цікаво, скільки грошей було витрачено мною на цю гидоту за останні п'ять років? Втім, яке це має значення. А що взагалі в цьому житті має хоч якесь значення? Замислившись, ти уповільнюєш кроки, а потім вимовляєш...Що? Кохання? А чи кохав ти коли-небудь по-справжньому?

Здається, я починаю все розуміти. Ти хочеш мене звабити. Саме так – звабити. Чого смієшся? Ще скажи, що це неправда. Навіщо тоді було вино, ця прогулянка. Куди ми йдемо і що взагалі відбувається! Звичайна прогулянка? Припустимо. Кажеш, забагато запитань, а все елементарно. Заспокойся, я ж не слідчий.

Так що ти там казав про кохання? Я також кохала. От ми зараз, йдучи, витрачаємо час, а десь хтось просто кохає один одного... Та ні на що я не натякаю! Я не про це.

Ми кілька хвилин мовчимо, і я слухаю скрегіт снігу під ногами. Хочеш почути про моє справжнє кохання? Все закінчилося п'ять років тому. Намагаючись витерти ту частину життя я, здається, все забула, окрім одного– дотику його рук. Колись, так само, як зараз я і ти, морозним вечором ми з ним прогулювалтся разом. Руки були без рукавичок, але, торкнувшись, наші долоні відчули не холод. а тепло. Неможливо уявити, скільки ніжності було у тому дотику. Ніхто не уявляє. Проте це в минулому. А треба жити сьогоднішнім і завтрашнім днями, а не тим, що було колись.

Тобі не набридло слухати мою околесицю? Невже тобі і справді цікаво мене слухати? Якщо чесно, то мені такого вже давно не казали. У нас нема взагалі ані краплини уваги. Не те що нормально порозмовляти, а навіть помовчати ні з ким. І я змушена самотньо пливти за течією життя.

До чого тут батьки, друзі, коханий? Я не вважаю себе міс Самотність, я не сама. Так, ти вірно зараз сказав – мене нема кому вислухати, бо у кожного достатньо власних проблем і турбот. Розумієш, насправді ми завжди одинокі не тому, що поряд немає близьких людей, а через те, що не вміємо і не хочемо слухати. І це – правда життя.

Ти знову хочеш почути про нього ? Я ж кажу, все закінчилося дуже давно. Давай закриємо цю тему. Ініціатором розриву була я, то й що. Так було краще для всіх. Звідки у мене така впевненість? Виходу просто не було. Благаю, досить лізти у душу. Втомившись їсти себе зсередини, я продовжую жити і без нього. І ти прощавай. Так, де ми знаходимося? Мені треба додому.

Озирнувшись по сторонах, я прискорюю кроки, залишаючи співрозмовника позаду. Не треба було піднімати спогади. Білі сніжинки продовжують падати на вії, на щоки, на шубу. Вони просто продовжують безтурботно падати. Це ж треба було, щоб я зустрілася сьогодні з цим моральним збочинцем... Однак, може це я збочинка. Він же нічого поганого мені не зробив. Можливо, навіть допоміг. А я...

Наздогнавши мене, він торкається моєї руки і називає по імені. Звідки ти його знаєш? Ні. Цього не може бути, але я, здається все зрозуміла. Це ТИ. Я тебе справді не впізнала. Ти змінився, а ось дотик твоєї руки – ні. Це дійсно ТИ.

Одна сніжинка, дві сніжинки, три сніжинки...

 

 

Онлайн. Стіни змикаються

 

Самотність онлайн. Безнадійна порожнеча насправді переслідує людину все життя і за монітором, і в реалі. На питання скільки часу ти проводиш онлайн кожний відповість по-різному – взагалі не проводжу, годину в день, дві, три або десять. Але ж питання звучало – скільки часу ти проводиш онлайн, а не за комп'ютером. І насправді відповідь у всіх повинна бути однаковою – все життя. Навіть уві сні ти онлайн. Доки ти живий я тебе вітаю – ти в онлайні. Все навіть занадто просто. Життя переслідує нас своїми мареннями, поглинаючи залишки здорового глузду. Однак натомість ми маємо його – цей безцінний дар і право жити, право знаходитися ув онлайні.

Розглядаючи кімнату, погляд в першу чергу зупиняється на ведмедику, що лежить занедбаний і вкритий пилом на книжковій полиці. Моя дитяча іграшка. Найвірніший і найвідданіший друг. Проте один недолік в нього все ж таки є – йому невідомий онлайн. Шкода. Мабуть я стаю бездушною і, продовжуючи втрачати щось важливе всередині себе, навіть не намагаюся вже зрозуміти що саме. Невже мені пізно схаменутися? Але ж кожну людину з дитинства вчать, що краще пізно, аніж ніколи, що завжди є шанс порятунку. Невже я забула про це?!

Стіни наче починають змикатися навколо мене. І без того невелика кімната буцімто стала трохи менше. Ні, це неможливо – моя квартира не здатна на подібні метаморфози. Я встаю з дивану і, кульгаючи на одну ногу, йду на кухню. Там вже майже охолов мій ранковий чай. Нічого – і такий вип'ю. Повертаючись до своєї кімнати, вмикаю комп'ютера і через хвилину я вже ВКонтакті. Так, що тут у нас є... Кілька непрочитаних повідомлень накшталт привіт, як справи? Замість того, щоб писати, краще б прийшли навідали, бо я вже тиждень на лікарняному через травмовану ногу.

Скільки у мене друзів на сайті? Понад дві сотні чоловік. Проте, які можуть бути двісті друзів, якщо з половиною я навіть не знайома і з тієї незнайомої мені половини ще з третиною ніколи не листувалася. Дивно, але кімната стає ще меншою – стіни дійсно продовжують змикатися. Це неймовірно! Такого не може бути! Розглядаючи її, я знову натрапляю поглядом на свого покинутого ведмедика. Бідолага!... Але вільного простору насправді стало менше. Стіни все наближаються, бажаючи стиснути мене у своїх жорстоких обіймах. Їм все одно що я не встигла здійснити щось важливе, їм начхати на моє становище. Вони прагнуть тільки одного – забрати мій онлайн, якщо я однаково не вмію діставати з нього користь. Якщо бадуже мені, то чому не повинна бути байдужою до мене ця кімната? Німий страх посміхається, дивлячись мені в обличчя, і я раптом розумію, що потрібно хоч щось робити, інакше порятунку не буде...

Мене майже ніхто не навідує. Бачте, одній подрузі перешкодила погода, у другої раптом з'явилися якісь проблеми на роботі. І так вже не перший день. А я вже починаю дряпатися по стінам, не зважаючи на біль в нозі. Де моя стеля? Скільки до неї зосталося? Нігті врізаються в стіни, дряпають їх. Все вище, вище. Головне встигнути, а що потім – це вже не так важливо. Може вдасться продовбати діру до сусідів абощо. Потрібно врятуватися. Не знаю чому, але мені не хочеться втрачати свій онлайн. Я вам не здамся, не так легко!

Самотність онлайн. Він вже кілька днів навіть не дзвонить. Прохала його забігти ненадовго перед роботою – каже в нього справи, не встигає. Може дійсно справи, а може просто не хоче мене бачити... такою. Вчора написав кілька повідомлень ВКонтакті і на цьому все. Боляче. Але ж він також винен у тому, що зі мною сталося. Ми обидва винні. Невже йому байдуже? Я не знаю. Геть заплутавшись, я перебрала вже сотні причин його поведінки. Може не все так печально, може він страждає разом зі мною і тому зайвий раз не прийде, щоб не боліло ані йому, ані мені. Не знаю, що буде далі – та на серці у мене через нього шрам давно вже є, до нього я звикла, а ось до шраму на нозі ще прийдеться довго звикати.

Ой, як боляче! Ногу знову почало зтягувати з неймовірною силою. Відчайдушний крик болю виривається зверединии мого єства, я падаю зі стіни додолу і, лежачи на підлозі, розумію – кімната вже майже вдвічі менша – стіни собі й далі змикаються. Збираючи останні сили, я намагаюся підвестися і продовжити свою подорож стінами кімнати.

Однак, чому я одразу не подумала. Двері! Можна просто вийти з кімнати. Проте, озираючись на них, я бачу жахливу картину – стіна їх з'їла. Вже запізно. Вони просто зникли, наче їх там ніколи й не було. Тож треба повертатися і лізти по стіні, не зважаючи на відсутність сил. Треба боротися за свій онлайн. Хоча... може через вікно. Але ж третій поверх – це буде самогубство. Там за підвіконням нічого нема.

Цікаво, а як до цього лікарняного я все встигала – і робота, і навчання на заочному відділенні університету, і гра в театральній студії. Ще й про рідню і друзів не забувала. А тепер ось така всіма покинута шукаю порятунку. Страшно і сумно, тим паче, що стіни змикаються і часу на порятунок все менше.

Вчора приходили батьки. Подивившись на мене, покивали головами і постогнали. Не треба мене жаліти – якщо так сталося, значить заслужила. І без них боляче. Я вже сама собі мізки проїла і без їхньої допомоги. Мене й без того нудить від самої себе. Простягаючи руку вперед, я відчуваю, як нею розповзається щось слизьке і неприємне на дотик. Розуміючи, що це павутиння, я від огиди різким рухом притискаю руку до тіла. Звідки воно тут, я ж робила генеральне прибирання незадовго до аварії, а таке враження ніби цьому павутинню вже кілька місяців – настільки воно міцне, брудне і займає чималу частину стіни.

Нове повідомлення ВКонтакті. Колега по роботі питає... що? Де я поділа папери однієї з важливих угод? Дурепа! По-перше, спочатку хоча б для ввічливості спитала про моє самопочуття. А по-друге – вже час би вивчити де саме які папери лежать, не перший день працює. Я помічаю, що кімната вже зовсім маленька, адже стіни і далі змикаються. Часу зовсім обмаль. Що робити? Що?

З двохсот друзів тільки п'ятнадцять онлайн і написати з них нікому. Безкінечна самотність в онлайні. Розмовляючи, моя депресія запевнила мене в цьому остаточно. Кожна людина самотня у своєму власному онлайні, у своєму замкнутому просторі. Що ти бачиш навколо себе? Тільки безпорадну заклопотаність інших. Жалюгідно і знову ж таки боляче. Я й сама така ж безпорадна, тим паче зараз, коли з квартири зайвий раз вийти не можу і кожен день п'ю знеболювальне. Скільки ще так триватиме? Візити в лікарню стають за щастя, бо там я бачу людей. Преважно нещасних і хворих, але людей, які все ще в онлайні, не дивлячись ні на які обставини. Самотність онлайн. Занадто багато часу щоб думати про життя. Виявляється, для того, щоб збожеволіти, треба не так багато часу – тижня цілком достатньо. Божевілля розливається по всьому тілу так само, як самотність і непотрібність людям роз'їдають свідомість.

Змикаючись, стіни скоро розчавлять мене. Стеля десь далеко. Вихід високо. А це означає, що я не встигну туди дістатися. Павутиння заважає рухатися. Його кількість все збільшується із зближенням стін і воно вже повзе моїми руками і ногами, забираючи в свій полон. Здається, воно здатне дістатися до самого серця. Та що там до серця, бо ж навіть до моєї майже зниклої душі! Я так не можу. Боляче. А стіни кімнати вже торкаються мене. З останніх сил намагаючись кричати, я зникаю у своєму онлайні, розчиняючись у тунелі самотності.

- Дайте шанс все виправити! Бодай одну лише спробу!

Я хапаю на руки свого ведмедика і притискаю міцно до серця. Все, спектакль закінчений, порятунку немає. Невже все марно? Зажмурюючи очі, я чекаю свого кінця. І саме ця секунда очікування є найстрашнішою миттю всього життя. Все завмирає, сльози душать мозок, руки міцно тримають ведмедика, наче він може врятувати ситуацію і нас обох від розчавлення.

– Нііііііі!!!!!!!!!

Аж раптом я чую знайому музику... Це... це - дзвоник мобільного телефону. Треба неодмінно знайти його. Оглядаючи те що залишилося від кімнати, я намагаюся зрозуміти звідки саме лунає музика. Ось він, ріднесенький. Однією рукою все ще тримаючи медведика, другу простягую крізь павутиння до телефону, натискаю «прийняти виклик» і...стіни повертаються на свої місця, моя кімната набуває колишніх розмірів.


Firebird  (30.10.11 20:51): Мова: 4
Мова звичайна, побутова. Мова – дуже гарний інструмент, їм варто користуватися краще.

Грамотність: 4
Тексти ще потребують вичитки.

Майстерність викладу: 4
Іноді виникало відчуття «зайвих слів».

Сюжет: 4
Над творами працювали, тому все на своїх місцях і грає на розкриття ідей. Твори динамічні насамперед емоційно.

Герої: 5
Психологія героїв розкрита.

Авторський стиль: 4
Автор може більше: треба працювати над собою.

Враження від тексту: позитивні
Читати було цікаво обидва твори. Сучасно та актуально.
Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2011»

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті