Марія Кравець

Рік та місце народження – 8.09.1988, народилася смт. Партеніт, Крим.

Місце проживання: м. Дніпропетровськ.
Освіта: ДНУ ім. Олеся Гончара, філологічний факультет.

Захоплення: петриківський розпис, класична зарубіжна література.

Конкурсні твори:

Та, що створила світ

Скільки ж років минуло з тих пір, скільки криги сплило за річками, скільки гострих, як голки, секунд вкололо їй очі, змушуючи знову і знову пригадувати ті дрімотні дні, коли нічого не було? Дивилася на себе в дзеркало і не могла пригадати. За стільки літ навчилася дивитись крізь дзеркала, в саму суть. Вже не бачила свого лиця, але не тому що воно було їй не цікавим, а тому що воно стало частиною дзеркала, його відображення вросло у крицю холодного скла і стало невіддільним від нього.

Пішла на кухню, ввімкнула чайник. Тож бути чаю. Пішла до ванної, клацнула вмикачем. Тож бути світлу. Крутнула кран. Текти воді. Підняла очі. Знову дзеркало. Тож бути їй…

Їй ніколи не забути тих днів, коли вона прокинулась, а навколо нічого не було. Лише всесвітнє небуття, посеред якого вона раптом знайшла себе живою. І почала жити тим неєством, тією бездонною пусткою. Дихала, захлиналася, кашляла од космічного пилу, випльовувала його собі під ноги, очищаючи тим самим небо, починаючи топтати першу землю. З переляку й болю плакала, пітніла, напуваючи моря і ріки. Зрештою сіла. Навкруги – пустота. Лиш земля, гола, як і вона сама; тільки небо позирає з-під лоба в її карі очі; тільки море лащиться до ніг, чекаючи від неї ніжності у відповідь. Та не хоче вона його холодних пестощів, розливає воду кругом себе, щоб та розродилася раптом жовтим та зеленим, зеленим, і не менше – жовтим. Дуже раділа з того; вперше тут довелося їй скуштувати плодів землі, плодів світла та води, замішаних на її уяві й фарбах. Світ розділився для неї на складові, світ став для неї цікавим. Хоч це вона його створила, але ніяк, ніяк не могла осягнути, хоч з усіх сил старалася. Незбагненними для неї стали власні чуття. Вона невпинно, жадібно торкалася до всього, що було навколо, вона пізнавала холодне й гаряче, міцне і ламке. Її дивували смаки; її приголомшувала вода, яка не мала смаку, проте якою вона ніяк не могла напитись. Запах. Все, по чім проводила рукою, починало пахнути, ніби дихати ароматами від її доторків. Найбільше їй подобалось, як пахли її власні руки, коли вона торкалася сосни чи кавових зерен; запах моря паморочив її і чарував. Та найбільш загадковим для неї був звук. Коли вона вперше почула його, то надзвичайно злякалась. Бо не могла зрозуміти, що це, що ж це коїться із нею. Потім втямила, що то шумить море. «Ах….шшш…….А-ах………..шшшш» - дихало море, а вона посміхалася, стояла поряд, розчепіривши пальці на руках і ногах, і дихала, як море. Так вона дізналася, що також має голос. Море навчило її говорити. Тепер вона знала його мову. Мову моря і вітру; пісню шторму. Їй здавалося, що вони тепер із морем заодно, що вона говорить, а воно їй відповідає. Одного дня вона прийшла, а море мовчало…

Світ давно вже почав жити своїм життям, творити себе самостійно, коли вона вперше побачила рибу. Риба їй дуже сподобалась, бо була слизька та блискуча. На смак риба була ніяка, і хоч як вона її лизала чи намагалася вкусити, та смакувала лиш водою морською, та й пахла морем. Риба не знала мови моря, чи вітру, чи лісу. Зате риба вміла плавати, і вона також спробувала. І вийшло з першого разу. Але плавала вона не як риба, а по-іншому. Плаваючи, зрозуміла, чому дихає море. Воно не має в собі повітря для всіх: для риб і для неї. Тому й мала дихати сама, щоб море жило, щоб риби в ньому жили. В морі не було місця для неї…

Рибам також не ставало місця в морі і вони почали виходити на землю і жити в лісі. Великі й малі, риби тепер снували по деревах, пурхали в повітрі, співали пісень серед жовто-зеленого раю.

Але якось їй стало байдуже до всього світу, жага діянь минула. Тоді, після натхнення й щастя, після страху, цікавості й жаги пізнання, нею була винайдена самотність. Одного разу вона помітила у гладі ріки якусь небачену досі істоту. Їй було все одно, тож вона хлюпнула рукою по воді, щоб відігнати ту геть. Істота зникла, але за хвилину з'явилася на поверхні знов. Розглядала її непевно, нахилялася до неї, копіюючи її власні рухи. І раптом вона зрозуміла, хто це. Гладка шкіра, якої не буває у тварин, майже, як у риби, але без луски. Довге волосся обрамлює лице. Вологі карі очі уважно заглядають вглиб ріки і себе самих. Вона не мала дому, щоб сховатися од світу, а він знаходив її всюди й дорікав її інакшістю, її самістю. Однієї ночі вона лежала, дивилася вгору і раптом їй згадався день, коли вона вперше прокинулась, як крапля за краплею навколо неї з'являвся усесвіт, який, здавалося, тепер зовсім забув про неї. І вона вирішила створити істоту, таку ж, якою була сама. Вона уважно оглянула себе: на тілі її були вигини й западини, подекуди кістки виступали крізь тонку шкіру, а десь м'язи випинались, засвідчуючи тим здоров'я й силу. Вона назбирала гілок та глини і зліпила створіння, подібне їй, але призначене доповнити її, заповнити вигинами її пустоти, поховати в своїх заглибинах її звивини. А потім силою своєї волі, силою свого бажання і натхнення вона вдихнула у нього життя.

Вранці вона прокинулась уже не самотня. Цьому своєму творінню раділа найбільше, воно здавалося їй неповторним, майже нездійсненним, але від того найбільш дорогим. Вона із цікавістю оглянула його. Він спав. Вона торкнулася його: він був гладкий на дотик. Вона нахилилась і вдихнула його запах. Від нього пахло землею і гіллям, і листям, і травою, і чимось іще. Він мав якийсь особливий запах. Вона притисла до носа власну руку. Щастю її не було меж: пахли вони однаково. Виявилося, що досі у неї був її власний неповторний запах; такого не мало жодне створіння в лісі, жодна риба у морі. І тепер у неї був він…

Раптом він прокинувся і, побачивши її, скрикнув. Вона злякалася цього звуку, який різнився від голосу моря, був різкий, неприємний, незвичний для неї. Він розірвав на клапті інші звуки, він порушив розмову гілля, потривожив мовчання моря. Вона відсахнулася вбік від цього нового, рідного, але, як виявилось, такого чужого для неї створіння, яке перелякано позирало навколо, видаючи дивні вигуки, полохливі, ніби крики нічного птаха. Вона не знала його мови, тож не могла заспокоїти його чи вгамувати. Знала силу-силенну мов, але не могла підібрати жодного гідного слова для новонародженого мешканця її світу. Вона лише підповзла до нього й приклала руку до його рота, який ніби жив своїм власним життям. Він наче щойно помітив її. Дивився на неї довго, невідривно, так, що їй захотілося раптом скуштувати його на смак. Вона підсунулась трохи ближче, торкнулась своїм ротом його рота, язиком – до його язика. Потім відсторонилась і засміялась. На смак він був, як риба: слизький і ніякий. Раптом він обхопив її руками, і вона дізналася, наскільки точно вона все розрахувала, наскільки неподільно він влився в неї, заповнив собою її пустку. І вона зрозуміла, що, хоч він і не мав смаку, вона ним ніколи не нап'ється…

Він не знав жодної із мов, відомих їй, тож вона вирішила, що вони могли б створити власну. Адже вони мали свій запах, свій дивний риб'ячий смак, що зводив їх із розуму раз по раз. Чом би й не мати власної мови? Море більше не розумітиме її, вона не перешіптуватиметься з лісом, вітер знов забуде їхні розмови, знайде собі іншу балакунку. Та вона зможе щось сказати йому, щось важливе, те, що ще не мало втілення у слові, та вже жило в її душі…

Тепер вони говорили. Вона познайомила його зі своїм світом: повела його до моря, показала рибу. Він не захотів лизати рибу, він злякався моря, і не схотів плавати. Вона сміялася з нього, мовляв, це ж так просто, головне не боятися, мовляв, риба – це ж весело, кажу тобі, спробуй, море само тебе виштовхуватиме, все одне не дасть дихати в собі, головне не боятись. Та він не хотів і сердився. Це він приніс до її світу гнів, огидну й слабкодуху злість. Тоді вона винайшла терпимість…

Вона ладна була творити для нього дива, вона готова була створити йому все, чого він тільки забажає, лише б він був поряд, тільки б говорив із нею, торкався. Але одного разу він відштовхнув її. Пішов геть, не бажав її більше знати. Вона пригадала, що таке сльози, вона знов напувала річки, знову солила сльозами землю і трави, вона дивилась на своє тіло у дзеркало водойм, і не розуміла, що в ній не так. Зрештою він прийшов. Зраділа, побігла до нього, але він прийшов не з тим. Коли ти ще створиш когось, як я? Коли ти створиш мою половину? Тієї миті вона винайшла одразу відчай і смирення. Вони випурхнули з її грудей разом із подихом, разом з усім, що було в ній живого й кипучого. Добре, дай мені тільки гілку із себе, я мірятиму нею інші. І вона висмикнула йому гілку прямо з грудей, звідти, де і їй боліло…

Цілу ніч вирувала робота, цілу ніч вона не знала сну. Вона творила таку ж істоту, як він; вона ліпила із глини та гілля другу себе. На ранок все було готове. Вона подарувала своїй суперниці очі, як море, яке все частіше мовчало до неї. Вона наділила її волоссям, золотим, як риб'яча луска, створила лице, біле, як блискуче біле каміння на березі моря, такі ж білі та круглі плечі. Він забрав свою пару під ранок. Тепер та, інша, була налякана, дика, відбивалася од нього. Він розсердився і покинув її саму. Та посиділа, подивилась на нього з цікавістю, зрештою зірвала яблуко з дерева, відкусила від нього шматок, підійшла до нього й простягла руку, пропонуючи скуштувати плода. Він зробив вигляд, ніби бере яблуко, сам же взяв її за руку…

Вперше вона шкодувала, що цей світ – її, і вона не має, куди втекти. Тож вона розділила його навпіл, щоб не згадувати більше, не зустрічатися, не бачити нічого й не чути. Можна сказати, вона подарувала їм свій світ, в якому їй уже не було місця, в якому вона більше не знала ні спокою, ні щастя. Її світ не мав для неї повітря, щоб дихати, і він виштовхнув її на поверхню. І вона, високо задерши голову, попливла далі, щоб цей світ жив, щоб люди в ньому жили…

Пройшли віки, і люди багато чого винайшли самостійно: це вони придумали любитися заради дітей; вбивати заради їжі; бігати, щоб не гладшати; пити каву, щоб не заснути; пити пігулки, щоб спати-таки; пити вино, щоб все забути…

Вона пройшла крізь століття разом із ними. Багато за чим шкодувала. Особливо за тим, що забула мову моря, в якій було так мало слів і так багато сили. Сумувала за місцем, де все жовте й зелене, жовте й, анітрохи не менше – зелене. Тепер її світ був тут – у цих чотирьох стінах; у двох облізлих вікнах, що виходили на північ; в маршрутному таксі №…; в дурній роботі; у книзі на ніч; в одиноких зимових ранках. У дзеркалі, в якому вона тепер живе, за допомогою якого спостерігає за плином часу, раз у раз пересвідчуючись, що й вона досі існує. Жалкувала, що не винайшла для себе смерті, але таке траплялося нечасто. Та що значить слово «нечасто», коли життя так затяглося?..

Вона все частіше згадувала небуття, згадувала ті сонні дні, коли вона посміла стати біля витоків усього сущого. Дні повсюдної темряви і тиші, в якій ховалося, примружившись, майбуття…

Скрипнув кран – водою захлинулись звуки. Клацнув вимикач – світло, йди до біса. Мимо дзеркала, не спиняючись. Деінде – бути їй. І що із того, що вона створила світ?