Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пт, 27 грудня 2024
06:31

ПРО МІСТО

Дмитро Бондаренко

Народився 11 травня 1974 р. Закінчив Дніпропетровський державний технічний університет залізничного транспорту.

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу "Гранослов" (2001, 2003), лауреат літературного конкурсу видавництва "Смолоскип" (2002), фестивалю "Просто так" (2007, 2010, Коростень), конкурсу "Міське оповідання" (2010, Дніпропетровськ), конкурсу "Прекрасне поруч – 2010" (м. Київ), призер обласного конкурсу "Молода муза" (2008).

Роман автора "Сімнадцятий поверх" став призером читацьких симпатій конкурсу "Книга року Бі-Бі-Сі-2006", у 2008-му за цей роман письменник був відзначений Першою премією представництва ООН в Україні.

Пише українською мовою.
Жанри – гостросюжетна проза.
Співавтор збірника "У вирі дум і почуттів"(2008, Дніпропетровськ).

Автор книг "Пацюк" (2003, Дніпропетровськ), "Риба на вечерю" (2004, Дніпропетровськ), "Кохати по-дніпропетровськи" (2005, Дніпропетровськ), "Сімнадцятий поверх" (2006, Дніпропетровськ), "Красуні і бандити" (2008, Дніпропетровськ), "Як стати президентом?" (2010, Київ), "Дніпропетровськ і дніпропетровці"(2011, Київ)

Сайт автора - dmytro-bond.narod.ru


Конкурсні твори:

Бомж 

оповідання

1

Я просто не вірив своїм очам. Ні, це не він. Це якась помилка. Цього просто не може бути!

Я щойно вийшов із супермаркету з величезним целофановим пакетом, набитим різними продуктами і відразу неподалік магазину зіштовхнувся з ним майже ніс у ніс.

Брудний, страшний, обдертий, з підбитим оком, він порався біля сміттєвих баків намагаючись знайти там що-небудь поживне. Звичайно, раніше я ніколи не бачив і навіть не міг собі уявити його в такій ситуації, і в такому вигляді. Адже переді мною зараз був натуральний бомж, який явно уже не перший день перебував на вулиці.

Однак як би погано він зараз не виглядав сумнівів не лишалося. Переді мною зараз був саме Сергій, один з моїх колишніх знайомих молодості.

Ні, ми не були з ним великими друзями, або навіть просто приятелями. Але частенько гуляли разом в одній компанії, а одного разу я навіть зустрічав Новий рік у нього вдома.

Так сталося, що в свої шістнадцять років Сергій залишився на світі сам-один, без батьків і взагалі без будь-яких близьких родичів. У спадок йому залишилося три квартири, в одній з яких він жив, а інші дві – здавав.

Здавалося, ну що ще треба у житті? Адже при таких розкладах хлопцю і працювати особливо не треба було. Оренда житла давала хоч і не дуже великий, але стабільний прибуток.

На тій пріснопам'ятній новорічній гулянці, де і я був присутній Сергій познайомився з дуже красивою… е-е-е, ні не так… з дуже фігуристою блондинкою, з якою через пів року одружився і досить щасливо зажив разом. І на їхньому весіллі я теж був гостем. Не тому, ясна річ, що ми з Сергієм були якимись близькими людьми. Просто, як я уже згадував, у хлопця зовсім не було родичів, і щоб якось врівноважити на весіллі численних гостей з боку нареченої, наречений зі свого боку запросив усіх, кого він тільки знав.

Після отого його одруження, я якось поволі випав із спільної компанії і Сергія більше не бачив. Єдине, чув від знайомих, що хлопець став зловживати випивкою і навіть продав одну зі своїх трьох квартир.

«Гаразд, - думав я тепер, споглядаючи на колишнього свого знайомого, який копирсався у смітті, - багато бухати, це звичайно не дуже добре. Але, о Господи, невже це може довести нормальну нібито людину до того, щоб отак опуститися і перетворитися на бомжа? Він же явно тепер немає жодної хати і є уже просто закінченим волоцюгою.

Чорт, ну і повертає ж іноді життя! Живе собі людина і все у неї є – і квартира, навіть не одна, і сексапільна жінка, навіть по великому рахунку і працювати не дуже треба. Здавалося б – живи, і радій життю.

А може він потрапив у біду? Всяке ж буває. Може та його жінка насправді виявилася підступною гадюкою, та з яким-небудь своїм таємним хахалем присвоїла собі всі Сергієві квартири, а його самого викинула на фіг на вулицю? Що, хіба не буває такого? Буває, ще й як! А може якесь з його помешкань приглянулося якимсь крутим і вони так все обкрутили по закону, що врешті-решт забрали у нього всі його хати собі? Всім же було відомо, що Сергій самотній, зовсім без родичів, і якщо що - ніхто за нього хвилюватися не буде.

О Боже, та мало що могло трапитися, та ще й у нашій країні – де будь-яке офіційне судове рішення можна купити, і де взагалі править «бєспрєдєл»!

У нас бандюки навіть завод у якого-небудь багатого власника можуть абсолютно запросто і безкарно забрати, якщо захочуть. А що вже казати про бідного хлопця-сироту із його скромною житлоплощею? Якщо комусь із крутих лише на око попаде чиясь власність – все, той нещасний може забути про неї, і радіти, що ще хоч живим лишився.

Мені раптом стало так прикро, паскудно і навіть страшно на душі. Так, Сергій перетворився на бомжа. Але, скажіть, хто в нашій країні застрахований від цього? Та майже ніхто. Сьогодні, слава Богу, у тебе є дах над головою, і є що зараз їсти – а завтра, хто знає, де ти сам опинишся і що будеш жувати, при таких от порядках.

Я так розхвилювався зараз, що врешті-решт підійшов ближче до Сергія, який рився у сміттєвих баках та майже не звертав уваги на навколишніх людей, і раптом відчув несподіваний та нестримний потяг хоч якось допомогти йому. Тому дістав пів палки вареної ковбаси і хліб, які серед іншого щойно купив у супермаркеті, і простягнув їх хлопцеві.

Сергій лише на мить зупинився від своїх пошуків і забрав продукти. Він не промовив жодного слова, і здавалося, зовсім не здивувався. Швидко поклав продукти до свого затертого целофанового пакету і байдуже продовжив пошуки у смітті.

Я так і не зрозумів, чи він не впізнав мене, чи просто зробив вигляд, що не впізнав. Але в будь-якому випадку мені раптом стало якось дуже не по собі і від цієї його байдужості, і від свого імпульсивного жесту. Тож різко повернувшись геть від свого колишнього знайомого, я поспіхом попрямував додому.

2

Наступного ранку я збирався на роботу. Помився, поснідав, вдягнувся. Як найпристойніший сім'янин поцілував дружину в щічку і маленького синочка в чоло. Закрив за собою двері. І тільки-но став викликати ліфт на свій поверх, як знову побачив його. Сергій сидів на сходах поруч і дивився на мене своїм уже знайомим відстороненим і диким поглядом.

У мене похололо в серці. О Господи, це ще що таке?!

Я нервово, і з усієї сили почав тиснути на кнопку виклику, і не зупинявся аж допоки двері ліфту не відчинилися переді мною.

Прожогом кинувся у ліфт і натиснув кнопку "один". Та коли кабінка почала рухатися вниз, мені не тільки не полегшало, але навпаки стало майже зовсім зле. Руки мої трусилися і взагалі мене всього тіпало.

І тоді, різко зупинивши ліфт кнопкою "стоп", я знову поїхав вгору, на свій восьмий поверх.

Сергій сидів там, де і сидів раніше - на сходах між поверхами і так само відсутньо дивився кудись поперед себе. Моїй повторній появі він анітрохи не здивувався і ні на крапельку не збентежився.

Натомість збентеженим до краю був я. Поспіхом діставши з кишені десять гривень, я сунув їх Сергієві, у його брудну і облізлу руку. І потім, так само блискавично як і з'явився, миттєво зник у дверях ліфту, який якраз захлопувався.

3

Цілий день на роботі я мучився неприємними думками. Це що ж виходить, коли я вчора дав Сергієві їжі, він потім пішов за мною слідом і з'ясував, де я мешкаю? Він що тепер збирається постійно тероризувати мене своєю присутністю?

Я кляв себе останніми словами, що ось уже два рази підряд не витримав і проявив слабкодухість. Якого чорта я подавав йому? Він же навіть не просив у мене нічого!

Ну добре, я трохи допоміг Сергієві. Може і мені, якщо я, не дай Бог, опинюся на його місці хтось допоможе. Але, о Господи, що ж мені робити далі? Адже мій колишній знайомий, а тепер - справжній бомж, здається вирішив мене "доїти" на постійній основі. Як же бути?

Звісно, краще за все просто послати його подалі і сказати, щоби він більше ні на що не сподівався. Але...

Я відчував, що не зможу цього зробити. У мене просто духу не вистачить, щоби знову щось не дати Сергієві, коли я ввечері прийду додому і знову побачу його на сходах, біля своєї квартири.

Ввечері, змучений до краю від роботи і дратівливих думок я вертався додому.

У дворі мене перестріла сусідка з дев'ятого поверху, дуже неприємна баба Зося:

-Що ж це ви, сусіде, вирішили бомжів розводити у нашому під'їзді? - почала вона своїм дуже противним, скигливим голосом. - Люди бачили як ви давали там гроші якомусь волоцюзі, а перед цим – йому ж їжу біля супермаркету. Це ви його за собою привели? Вирішили перетворити наш чистенький та майже зразковий під'їзд на бомжатник і розсадник зарази?

-Так, це я його підгодовував! Яке ваше діло? - розізлився я. - А про заразу, то вже чия б корова мовчала. Хто собачок бездомних підкормлює, так що вони тільки і лізуть до нас у під'їзд? А від них, між іншим, не тільки зараза, а й, вибачайте, і гівно на кожному кроці з'являється!

Я був до того розлючений, що більше не збирався розводити з бабою Зосею жодних дискусій. Рішуче і твердо попрямував до свого під'їзду.

«От зараза, ти диви, не подобається їй, що я допоміг своєму колишньому знайомому! Та я тепер на зло тобі спеціально щодня його годуватиму! Та я після цього взагалі тобі таке влаштую! Ти мене ще узнаєш!»

Я був просто сам не свій від обурення, коли заскочив на ґанок власного під'їзду, і тому до мене не одразу дійшло, що кричить мені вслід баба Зося. А кричала вона наступне:

- І можеш не спішити так до свого бомжари! Петька-сантехнік з першого поверху сьогодні вдень, коли виганяв його, то так побив, що він тепер надовго до нас дорогу забуде!

Уже в ліфті, у моїй душі змагалися два досить суперечливих почуття. З одного боку як баба Зося і Петька-сантехнік сміли так вчинити - хто їм таке дозволяв? А з іншого - виходило так, що я тепер був зовсім вільний від Сергієвої присутності, яка, треба визнати, неабияк дратувала мене. З кожним поверхом, яке долав підйомник, одне з цих почуттів набирало все більшої і більшої сили та врешті-решт остаточно перемогло.

Вийшовши з кабінки на своєму поверсі, я з неймовірним полегшенням відзначив про себе що і на площадці і на сходах навколо нікого немає. Давно вже я не відчував себе таким щасливим і безтурботним, а наш під'їзд знову був чистеньким і майже зразковим.


дима  (01.12.11 09:08): Очень хороший рассказ. Грамотный, умный, интересно читается. Молодец!!! Відповісти | З цитатою
земляк  (27.10.11 17:34): Все произведения Д. Бондаренка (кроме рассказов у него есть и романы) читаются на одном дыхании. Писатель пишет для Читателя! И лицо у него свое есть - лицо нашего современника и нашего земляка, ведь он пишет о Днепропетровске и о нас, жителях города. А кто пишет еще лучше на эту тему? Голосую за него!! Конкурс ведь не для жюри. а для читателей, не так ли? Відповісти | З цитатою
Klabautermann  (25.10.11 21:10): Суперовий бомж! аж повіяло кафкіанськими абсурдичними мотивами - типу "а як?, а що з ним сталося?", які повністю розбиваються об стіну дегенеративного погляду збомжілого мажора. І доволі кумедно виглядають інтелігентські рефлексії головного героя. То чи ми відповідаємо за тих, кого?.. Відповісти | З цитатою
Виталий  (25.10.11 17:41): Отличный рассказ! Відповісти | З цитатою
Вікторія  (25.10.11 16:28): Як завжди читається на одному диханні, сюжет захоплює, але от мені здалось, що якось різко оповідання обірвалось, наче не завершившись логічно, ніби якась недосказаність залишилась, мені чогось невистачило. Відповісти | З цитатою
Firebird  (21.10.11 11:09): Мова: 5
Цілком природна мова без всяких випендрьожів.

Грамотність: 5

Майстерність викладу: 5
На мою думку, автор втілив у тексті все, що хотів.

Сюжет: 5
Сюжет розвитку почуттів і сюжет розвитку думки. Несподіване вирішення проблеми через психологію. За це додатковий плюс.

Герої: 5
Цілком відповідають ідеї і діють в межах її реалізації.

Авторський стиль: 4
Дещо бляклий текст. Чогось не вистачає. Не впевнена, що впізнала б його серед інших такої ж тематики.

Враження від тексту: досить позитивні.
Щоправда, таке відчуття, що автор грає на почуттях читача, знає, які теми є актуальними і що саме «зачепить», а не переживає те, про що пише, сам відсторонений і байдужий. Тому після прочитання залишається відчуття обману й омани.
Відповісти | З цитатою | Обговорення: 1
Євгенія  (21.10.11 10:38): В останніх абзацах дуже життєве спостереження. Ось він – компроміс між сумлінням і потягом до комфорту та безтурботності. Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2011»

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті