Артем Калайко

Народився 20 вересня 1992 року в м. Дніпропетровськ
Освіта: ДНУ ім. Олеся Гончара, Факультет Міжнародної Економіки, спеціальність "Управління персоналом та економіка праці", 3 курс.
Захоплення й вподобання: цілком банальні... Футбол, покер, поезія, музика та гулянки в адекватних і душевних компаніях.

Літературна творчість: перші вірші були ще в школі, але зовсім не серйозні (висміював недоліки вчителів, якщо чесно), а вже осмислена творчість почалася з вересня 2009 року. На даний момент мій творчий доробок - близько 150 віршів. Щодо участі в конкурсах, то тут все неоднозначно. Офіційних конкурсів не вигравав, проте займав перші та призові місця приблизно на десятку літературних змагань в соц. мережах, за що маю електронні грамоти і невеличкі гонорари. В печатних виданнях не публікувався.

Конкурсні твори:

Давай-но підемо

Давай-но підемо, мені тут страшно, мамо,
повір мені, що це не вихід, у цих стінах
лиш найстрашніше, що в житті є жінки, мабуть -
це вбивство ненародженого сина.

Давай-но підемо звідсіль ми, мамо, швидше,
рідненька, та це ж я - твій рідний син,
мені так шкода буде якщо ти, вже постарішав,
жодного разу мій не вчуєш милий сміх.

Давай-но підемо, мамуню, тут погано,
хоч генетичного для тебе шмат набору,
та я благаю, не вбивай мене, кохана,
молюся я, щоб не зробила ти аборту.

Давай-но підемо, - кричу з усьої сили,
не дай надіям в раз об скальпель тут розбитись,
я обіцяю бути дуже гарним сином
і кращим лиш життя твоє робити.

Живи, але не зараз

Наша молодь -
це сноби й нездари,
в яких очі уже не світяться,
які по собі,
посивів,
не залишать нічого Землі,
лиш сленг свій - дурну нісенітницю,
ніхто з них ніким не стане.

Покоління людей з дефектами,
паління зашкодить
сказали по радіо,
зате молода та ефектна ти,
сидиш, палиш "Слімс" біля школи,
бо знаєш собі відмазку,
що дим тебе вб'є не відразу,
що ти у відмінному стані,
а живеш наче день останній,
бо на те, що тобі жити довго,
не дасть тут ніхто гарантії.

Чи скажеш потім онукам ти,
чому без волосся, артерії в ранах?
цікаво було б послухати,
аж ні, ти відкажеш - "Вам рано."
настоять - батьків погукай,
скажи, що онуки - нахаби,
нехай постоять по кутках.

Розкажи як чоло фарбувала,
в зелений, синій, малиновий,
як пиво пили і палили ви,
про ранок з фаянсом чи тазиком,
про поїздки в ментівських уазиках,
як руки порізала лезом,
звісно ж ніяк не твереза,
коли тебе кинув Васінька.

Перед тим як склеїти ласти,
не забудь всі паролі витерти,
і про те, що світ тебе втратив,
звісно в блозі своєму виклади.

Локальний апокаліпсис

Ти граєшся на майданчику,
оптимізмом своїм дивуєш,
я згадую все побачене,
згадую наше минуле.

Мрії, надії, плани,
що так швидко вони потонуть,
я не міг уявити навіть,
а все сталось лиш рік потому.

Наше щастя - лиш купка розвалин,
твій діагноз надії убив нам,
бо вердикт лікарі назвали -
злоякісна в шлунку пухлина.

Не знаєш таких навіть слів ти -
пухлина, рак, карцинома,
місяцями в лікарні,
і ніхто не просвітить,
чом не в парку атракціонів.

І про плани вже думати пізно,
все життя нині мідним тазом,
кінець світу для кожного різний,
карцинома дала метастази.

Руїни

Тоді все було по цимбалах,
я потроху ковтав оковитої
і дим триклятих цигарок,
намагався знайти в собі відповідь.

Я потроху себе труїв,
в цьому мерзенному пеклі
ендогенного світу руїн,
що ще треба самотності жертві?

Кубик цукру з'їм з ЛСД,
в роті бій гіркоти з рафінадом,
та просидівши тут весь день,
відчуваю печальний фінал я.

Від дзвінків твоїх біль нестерпний,
бо лиш тільки почую твій голос -
бачу образ твій, як синестетик,
серце рушить на мозок війною.

Ти вбиваєш, як карцинома,
ти потрібна, як плоду плацента,
а всі інші - лиш атракціони,
замінник, пустушки, плацебо.

А ти знову вдома не спала,
з ким цю ніч провела, дурна?,
мені правда шкода, що так сталось,
я навіки піду. Бувай.

Хіросіма

Тут кожен день під кальку, дуже звичний,
ми всі так звикли: школа, сад, робота,
тепер мій дім - лишень обвуглене горище,
і все віднині не тече в нас як по нотах.
Йшов місяць серпень і все було так спокійно,
хоч місто наше - перевал був для воєнних,
із заходу проклятий вітер віяв,
нас стер з лиця Землі проект Манхетен.
По радіо звучав спокійний голос,
літак бо наближається, та з миром,
ніхто не бачив в цьому помислу лихого,
дивилися на небо ми щасливо.
І зруйнувалось все, а те, що ні - палало,
дим з пилом затулили Сонця світло,
мене свинцевий врятував тоді прилавок,
та не сім'ю мою і дім мій - Хіросіму.