Олесь Дейна

Народився 3 травня 1988 року у с.Черський, Якутія. Закінчив ДОЛІФМП (Дніпропетровський Обласний Ліцей-Інтернат Фізико-Математичного Профілю).
Конкурси: ІІ місце у конкурсі «Молода Муза – 2009» в номінації «Проза». І місце у конкурсі «Молода Муза – 2010» в номінації «Проза».
Співавтор збірок «Юності омріяні шляхи», «Віддзеркалення небес», «Павлоградські перехрестя 2009, 2010». Друкувався у журналі «Бористен» №11 за 2010 рік.

Член письменницького дому «Дивосвіт», а також обласного літературного об'єднання ім. Павла Кононенка.

Захоплення і вподобання – гра на гітарі, спів, написання прози, віршів. Люблю слухати музику, важку сучасну і класичну.

Конкурсні твори:

Кревні брати

Чорно-сизий птах, склавши крила, падав долі, пронизуючи хмари. Сонце лишилося там, у минулому, за складеними крилами. Лишень розправити їх – і піднестися вище, вище, вище… Та немає сенсу. Немає майбутнього. Залишився лише борг. Сплачений серцем живим, найдорожчим, що лишилося після того дня, коли спалений і розорений дім побачив. Коли побачив дружину мертву, кохану свою Сольвейг, скривавлену, холодну… Борг – помста. І вогонь страшний, чорний, здіймався з пір 'їн, залишаючи срібло сивини. Темніли хмари і розправлялися крила. Борг буде сплачено! Сміявся зловісний птах, злітаючи у грозове небо і хмари важезні, похмурі, спалахуючи блискавицями, кружляли хороводом навколо нього.

- Чого не спиш, Яросвіте? Чи знов Мара сни похмурі наслала?

Каганець тихесенько собі присвічував, запалений дбайливою рукою господині. У напівмороці біліла одежина жінки, розшита довга сорочка, розшита щастям і злагодою, спокоєм і ласкою. Та не було спокійним її обличчя. З тривогою дивилася вона в очі дружинонька свого.

- Сонцем ясним, високим небом, могутнім вітром, водою чистою, кличу живого з мертвих рівнин, до світла кличу, любов'ю веду, прокинься, Яросвіте, од мари нічної звільнись!, - шепотіла, примовляла жінка, голосом тихим, ніжним та владним. Ясніли очі сірі, зникав з них чорний вогонь жахіть нічних.

- Любавонька, сонце моє ясне… Тут я, не тривожся.

Притулилася до грудей його, обійняла.

- Чує серце моє лиху годину. Темну і криваву годину. Чи повернешся ти живий?

- То лише боги відають, ладо моя. Серцю моєму холодно…

За вікном мела заметіль-зима. Сіяв рясний сніг, засліплюючи очі білим. Світозір, син Яросвіта, радував кожного дня. Цієї весни вже в околицю візьмуть, то почне діло військове опановувати. Стане звіром на землі, рибиною у воді, змією у степу. Лишень птахом ставати мусить сам навчитись. А поки що з батьком ходить полювати, дрова рубає справно, пізнає ковальську науку. Батько Яросвіта ковалем був, а син воєм став. Та кузню не полишав, цього батько його добре навчив. Піклуйся про зброю, про обладунки, і вони тебе не підведуть. То ж часто він просиджував у кузні, правлячи підкови, коси та інше знаряддя до літа. І кував меч синові. Бо з околиці повернеться – має дружину знайти, а знайде дружину – то й до походів меч у пригоді стане. Як же ж хотілося, щоб синові інша доля спіткалася…

- Чого, Яросвіте, сумний такий? Чи то дівчата гарні повивелись?

Дивився на сина Радомир очима сяючими, теплими. Лишень в глибині туга причаїлася, що дружина вірна, кохана, сина полишила на цьому світі, сама ж пішла за предками. Та на радість батьку син виріс з материнськими сірими очима, богатирської вдачі, темноволосий. З околиці прийшов мужем, а не хлопчиськом. Та ввижалися йому замість гарних дівчат дзвін зброї і походи. Тут і з'явився Святослав Ігоревич, пресвітлий князь, богатир великий. Збирав військо, то й пішов Яросвіт під руку Святослава. Вовк вовка чує, так тоді сказав батько, проводжаючи в путь. У походах не було їм рівних ворогів, билися хоробро і до останнього. Мабуть тому берегли їх боги, тішачись дітьми своїми безстрашними. У північних землях і спіткав Яросвіт побратима свого Флюгварга-урманина. В боях йшли пліч-о-пліч, і не раз, не два, життя одне одному рятували. Тоді ж і побраталися кров'ю зв'язавшись одне з одним. Лише після семи років війни втамували вони жагу до бою і повернулися в свої вотчини, аби дружин взяти собі.

Чого тобі, скальде, тут шукати? Тут лише люди, звичайні собі люди. Хтось п'яниця, хтось просто базікало. То яким вітром занесло тебе сюди? Звичайний собі шинок придорожній, людей небагато, та все ж є. А! Чує камінь у грудях, чує кров ворожу. Борг буде сплачено! Скільки їх було? Десять? Двадцять? Сімох вже не має. Правду казав троль, камінь замість серця живого гарний обмін. Лишень помста ще зігріває схолодніле тіло, бліде, худе й холодне. Помста…

- Я вийду у коло.

- Яросвіте, вбачай, він дворукий.

- Чи то у мене одна рука?

Худий, посивілий чолов'яга. Сильний. Та сила в ньому лиха, темна. А очі крицево-сірі, з синім відливом, чи то здалося? Ні, це не може бути Флюгварг. Та чого серце так болить?

Без привітань. Без слів. Просто бій. Вбитий впаде, його поховають, переможець збере данину. Пробудись, полум'я, дай мені сили! Я є вогонь! Я є меч! Удар, ще удар… Сивий вікінг з молодим обличчям трохи здивований, та не стримує бою. Але щось знайоме вбачається в сірій глибині очей. Чи то ти брате? І не витримує голос:

- Чи це ти, брате, Фіннсбьорн Арнарсон?

Сірі очі розширились.

- Яросвіте?

Не можна битися побратимам кревним, богами ж бо заборонено! Та мовчить кам'яне серце. Розум каже: «Не спиняйся!». І руки слухняно продовжують танок мечів, раз-у-раз натикаючись на меч або щит Яросвіта.

- Зупинись, брате! Богами заклинаю тебе!

Мертвому серцю молитви не чутні. Танцюйте, мої мечі. А губи викривлюються і шепотом співається пісня крові і меча, пісня, що її співають валькір'ї, коли забирають достойних з поля бою. Пісня, яку не можна спинити молитвами і проханнями. Удар мечем - і Флюгварг, недостатньо відхилившись, здіймає руку до перебитого носа, а інша рука б'є у відповідь. Не в серце, а поряд. Якби ж то трохи лівіше! Ще одна смерть, що підживить камінь у грудях, зробить його теплим. І чиїсь руки, сильні, багато рук, хапають обох і розтягують у сторони. То вої збагнули, що б'ються побратими, що гріх на їхніх очах коїться. І небо вже потемніло, Одін з Перуном зійшлися у мирі, аби покарати блискавицями тих, хто порушує клятви.

- Світозоре!

Любава покликала сина, аби востаннє приголубити його, бо побачить дитя вже мужем через років сім. Після материнських обіймів хлопець повернувся до батька.

- Вчись справно, Світозоре. Пам'ятай, у найскрутнішу хвилину, серце твоє підкаже шлях. Іди, сину.

Обійняв міцно, та й відпустив. І сльозинки зрадливо затріпотіли у куточках очей. Потому проводжали молодь в околицю, дівчата пісні співали, батьки ж зі сльозами дивилися услід своїм чадам. Виростуть богатирями, захисниками землі рідної.

Час прийшов і Яросвіту збиратись у путь. Та йшов він не у похід, своє відгуляв. Коли б живий ще був Святослав… А так не хтів іншого князя над собою. Йшов бо назустріч долі, що його майже щоночі цієї зими кликала. Як ніколи сильно. Назустріч з побратимом йшов.

Все кружляє у хмарах чорно-сивий птах, його кревний брат, сокіл вогняний, вже злетів з землі в небо грозове, закружляли брати у бою важкім. Не богатирі, то боги зійшлись, б'ються в небі мечами-крилами. Серце кам'яне у вогні горить, не зігріється, не розколеться…

- Чи то прийдуть брати до Руяну-острова? Чи почули вони поклик долі?

- Прийдуть, прийдуть, куди ж їм від волі богів. А не боги, так серця їх одне до одного приведуть.

- Їм призначений шлях освячений кров'ю ворогів, під степами днів, йдуть сюди брати, в лави вогняні.

- Як не дійдуть, то буде біда страшна.

- То пильнуйте, живі, щоб дійшли вони…

Скільки їх залишилося? Жодного. Помста всіх забрала. Всі, хто скоїв зло – вбиті. Останній запам'ятався чомусь. Мабуть тому, що над холонучим тілом прочитав:

Кинджали трави так нестерпно криваві

У сяйві вечірнього сонця.

Ти помираєш. І кров промениться в повітрі.

Не хотілося ані походів славних, ані здобичі багатої. Та й нащо та здобич? Немає на кого витрачати. Та цієї весни потягнуло в дорогу. Вікінги не стали розпитувати, коли він засідлав коня й рушив на південь. Та здивовані погляді відчувалися.

Наче щось рідне, таке давнє, що щемило б серце, якби те ще билося у грудях, кличе і кличе: «Йди. Йди!». Фіннсбьорн Арнарсон просто рушив у путь. А Флюгварг розправив вже геть посивілі крила у його душі і засміявся. А чорний вітер ворушив пір'я на постарілих крилах.

Знов дорога, знов летіти вперед, у невідоме, забувши про минуле, забувши, що втратив кохання і дім, забувши про серце, замінене на камінь… Забувши себе, віддатись у руки долі. Вона краще знає, де спіткає його смерть.

Вони зустрілися раптово і просто. Не дійшовши до переправи якихось кілька верств.

- Вітаю, брате.

- Здоров-будь, Яросвіте.

Зіскочили з коней. Та не заради братніх обіймів.

- Мабуть долею судилося нам закінчити той ґерць. Мечі наші скуштували крові нашої вдруге. Та боги люблять трійцю.

- Заради помсти ти серце своє продав. І забув насамперед про брата свого. Бо з тих пір я мусив жити і відчувати за двох. То чи вдоволений ти тепер, коли помста звершилася?

- Мабуть вдоволений. Чи не все одно? Ти страждав, чекав, чого ж раніше не їхав?

- Чекав того ж, що і ти. Поклику чекав.

- Тоді сама доля судила нам зустрітися.

- Фіннсбьорн Арнарсон, Флюгваргом якого кличуть, я зву тебе до бою священного і хай боги стануть нам свідками!

- Яросвіт, син Радомира, Вогнесокіл якого друге ім'я, я приймаю твій виклик!

Чи то вогонь живий запалав в очах вікінга? Мабуть здалося, бо погляд залишився таким же холодним, крижаним. Двоє мужів сірооких, постарілих, не відводячи поглядів, зійшлися на двобій. Замах – удар! І птах вогненний змахує крилом, розсипаючи довкола жарини. Два меча приймають лезо братнє в обійми, відводять у сторону ніжно, і цілять пір'їнами сивими у груди гарячі. Б'ються брати кревні і розуміють, що не на смерть – на життя вони б'ються.

Сходяться примари-привиди, духи пращурів загиблих, померлих, стають колом і, мовчазні, споглядають танок двох богатирів-птахів небачених. Радомир, з насупленими бровами і добрими очима, Сольвейг з обличчям усміхненим любов'ю до дружинонька свого промениться, діди повстають з туману, що оповив коло двобою дивного. І хтось давній, наче з часів Асів могутніх, виходить до кола і всі розступаються, аби вклонитися йому. Дивиться він на синів своїх. Однієї крові, одного роду. Лишень загубились в століттях і розкидало їх, як листя дубове осіннім вітром, по землях далеких. Дивиться в душі нащадків своїх, силу і могутність вбачає.

І від поглядів тих теплішає серце кам'яне, та не так, як від забраного життя ворожого. Теплішає до сліз на очах. Вперше за довгі роки плаче Фіннсбьорн Арнарсон, роняючи сльози плаче Флюгварг, Птах Хижий. І оживає камінь, починає серце битися. Чи може то від вогню братнього, що вже всю галявину охопив, так нестерпно жарко стає? І очі Яросвіта блищать не сірою крицею, а залізом розпеченим пломенять. Не втримує птах сріблясто-сивий, чорним вогнем оповитий, крила важкі смертоносні. Важко кладе їх на землю, не в силі підняти. Сокіл вогненний загострене пір'я підносить до неба, щоб даром останнім цей бій перервати.

Час зупинився. Під гуркіт громів розчахнулося серце, крізь камінь проглянула щойно народжена плоть. Живе! І забилося радісно. Тук, тук, тук, тук… Вітри заревли, заглушаючи троля крик. В радощах небо розкраяне сипле дощем. Птах вогняний перебитим вогнистим крилом брата свого обіймає чорно-сріблястого.

- Дійшли братчики. В бою згинули…
Скрутно похитав волхв головою, гірко зітхнувши, змовк. Та озвався найстарший, сліпець мудрий:
- Не загинули вони. Народилися.

Бачу в небі я два птахи летять,
Один – темна ніч, другий – ясний день.
Їм летіти час у богів світи,
Де тече ріка чиї води – роки.

Пролетять птахи крізь століття мук,
Крізь епохи страждань проведуть дітей,
У небесну рать, воїнство богів,
Шляхом у віки. До останніх битв.