Наталія Литвиненко

Народилася 23 березня 1989 р. у с. Дослідному Дніпропетровського району. Нині є слухачем Центру післядипломної освіти Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара за спеціальністю «Державна служба». Попередньо отримала філологічну освіту у цьому ж таки університеті.
Захоплююсь народною творчістю, ліпкою із полімерної глини, фотозйомкою.

Є учасником літературної студії Дніпропетровського національного університету «Паростки творчості» та дніпропетровської літературної студії «Лілея».
Співавтор поетичного збірника «Лілея», автор поетичної збірки «Хрестоцвіти», вірші публікувалися в місцевих періодичних виданнях. Учасник Всеукраїнського семінару молодої поезії «Молоде Вино», Переможниця обласного літературного конкурсу «Молода Муза» 2007, переможець обласного літературного конкурсу «Промені серця», Учасник Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Антигород» 2011.

Конкурсні твори:

Я вірю…

Чужого навчатись Кобзар говорив,
Бувати у світі, ходити по людях.
Та лише свого не забути просив:
Того, що святе, ту мову, що в грудях.

Багато країн, світів, континентів,
Але Батьківщина навіки одна.
Цінніша вона від «чужих» конкурентів,
Бо миліше за все рідна є сторона.

Народ тут, що землю твою відродив
І, мов скарб, дарував тобі рідну цю мову,
Що тебе на цей світ, вільний світ, породив.
Та хіба ж ти сюди не повернешся знову?

Хай уже полетиш, побредеш, почвалаєш
На чужі береги ті незнані для тебе.
Та я вірю, що ти добре змалечку знаєш,
Що он там, в чужині, не таке синє небо!

Візьмеш все ти сповна, усе, що належить:
Ті знання, досвід теж у країні чужій.
Їх багатство і лет, вірю я, не збентежать,
Бо ти вірний всім серцем Батьківщині своїй!

Все змінилось…

Все змінилось, коли ти увійшов в мої двері.
Від збентеження світ збожеволів.
Ми гуляли в порожньому сквері.
Нас ні шум, ані гам не тривожив.

Все змінилось, коли час усе зцілив.
І разом захотіли знов бути.
Та забути ніхто і не мірив,
Бо любов не можливо забути.

Ми раділи всьому, наче діти,
Ніби роки не власні над нами.
Шкода, лиш що це зрозуміти
Нам вдалося тільки з роками.

Сирота

Віє-віє хуртовина,
Шляхи замітає.
Плаче-плаче сиротина,
Що рідні не має.

Що нема ні тата,
Ні милої нені.
Чим душа багата?-
Лиш життя у жмені.

Ніхто не поможе,
Руки не подасть.
Лиш ти, милий Боже,
Й твоя благодать.

Лиш ти, синє небо,
Й світило ти миле.
Знаєш, що треба
І як нужда хиле.

Бачиш як тяжко
Жить, мов билина.
І б’ється так важко
З життям сиротина.

Не думає про них ніхто
Світ оцей безликий.
Сироту образить хто-
Гріх тому великий.

Весняний мороз

Ударив грізний весняний мороз –
Зігнулись від ярма тяжкого віти.
Та інеєм шорстким навкруг усе взялось,
Посипались додолу уже розквітлі квіти.

Зігнулась в тягарі і молода травиця,
Хоч сонце вже зійшло та не розтопить лід.
І стало навкруги усе сіять, сріблиться
Та лиш убрання це – це найстрашніший гніт.

Усе стоїть в журбі і пнеться вже уверх,
До сонця-сонця-сонця, щоб йому порадіть.
Як шкода, що життю раптова прийшла смерть.
Благаю, промінці, скоріше долетіть!

Ода сонцю

У мене мурашки від твоїх поцілунків.
Не забуло ти знову привітати мене:
У дзеркалі бачу сліди подарунків –
Насіння зійшло твоє весняне.

З тобою люблю грати в піжмурки, класи.
Ховаюсь від тебе у тіні дерев.
Як давні ми друзі, встаєм завжди разом
І разом лягаєм під сну тягарем.

Люблю як зі мною проводиш все літо,
І осінь усю веселиш ти мене.
З тобою люблю і життю я радіти
Й журитись разом, як тепло те мине.

Та все ж полишаєш, сонечко красне,
Так залиш хоч у серці краплинку себе.
Так поряд ми будем, хоча, а втім власне…
Ти й так є в мені, я ж – творіння твоє!

Ода любові

Прокинулась в співах пташиних
У ружах в саду розцвіла,
Пробіглась в хатках мурашиних
І в серце людське увійшла.

Спочатку, коли ще не взріла,
Сльози лила у траві,
Бо стати на ноги не вміла:
«А раптом розтопчуть її?!»

Але, набираючись сили,
Звелась, полетіла уверх,
Як метелик, отримала крила,
Здолала негоди і смерть.

Облетіла усю цю безмежність,
Усю карусель світову,
Отримала в дар і безсмертність,
Осяяла морок і млу.

Побачила світ і дізналась,
Що лихо на світі снує,
Побороти його намагалась,
Та більшим за неї все ж є.

Отож, гульк, до серця одному,
А другому – просто у душу.
І тоді в круговирі цьому
Сильніша стала і дужа.

Більш нічого тепер не боїться.
Сміло буде далі боротись.
У серцях аби не згубиться-
Для любові місця там досить!