Сокіл-Рудницька Марія Іванівна

Народилась 18 жовтня 1902 р. - на Катеринославщині (нині - територія Запорізької області). Відома оперна співачка. Померла 20 січня 1999 року.

«Якого ти кореня, племені й роду...»

Від самого дитинства вона пам'ятала себе співачкою в оточенні глядачів. Як це було? Вона разом з батьками, вчителями початкової народної школи села Гусарка на Катеринославщині, мешкала при школі. Школа мала огорожу з великими кам'яними тумбами при вході. Дівчинка залазила на тумбу, як на сцену, і співала пісні - ті, що чула на вулиці, у школі, вдома. Глядачами її були сільські дітлахи. Якщо хтось питав: «А хто ж це співає?», йому відповідали: «Та вчителева ж Манька». І бігли до неї, аби вона заспівала ще. У неї був «коронний номер» - під час співу дівчинка то прикривала рота долонькою, то знову відкривала - виходило щось на кшталт бойового крику індіанців. Це було незвичайно, дзвінко, весело й дуже подобалося глядачам.

Потім вони розбігалися, а співачка злазила вниз, частенько здираючи шкіру на колінах, але терпіла й мабуть вже тоді зрозуміла, що мистецтво вимагає жертв і приносить не лише успіх і радість перемог, а й біль. Пізніше, протягом усього свого життя вона знову й знову пересвідчувалась у цьому. Але вперто робила своє. «Я роблю, бо мушу. Я мушу, то роблю», - це було девізом життя Марії Сокіл-Рудницької, видатної української оперної співачки.

Марія народилася в селі Жеребець поблизу Оріхова Олександрівського повіту на Катеринославщині в сім'ї народних вчителів Івана та Євдокії Соколів.

Іван Сокіл виріс у багатодітній родині селян-кріпаків. Його мати-вдова могла дати своїм дітям лише початкову освіту та фах, але молодшому запраглося стати вчителем. Він змолоду вважав, що освіта є найважливішою справою для кожної людини і все життя це доводив. Самотужки, з надзвичайною впертістю здавав іспити екстерном і домігся офіційного права бути народним учителем. У дев'ятнадцять років він почав педагогічну діяльність у сільських школах Кушугумівки, Жеребців, Гусарки. Він був незвичайною людиною: високообдарований, освічений, товариський, займався громадською діяльністю, листувався з Дмитром Яворницьким, а потім і особисто з ним познайомився. Вчений увів сільського вчителя до товариства катеринославської інтелігенції, познайомив з А. Синявським, В. Хрінниковим, І. Трубою. Іван Сокіл був активним членом «Просвіти». Фаховий же рівень його був таким, що губернська інспекція дала найвищу оцінку його педагогічній діяльності. У 1910 році скромного сільського вчителя, запросили до Петербурга на Всеросійський з'їзд вчителів. Він постійно публікувався в місцевій періодиці, друкувалися в тому числі його фотознімки - у Івана Сокола, мабуть єдиного на весь Олександрівський повіт, був фотоапарат-дагеротип. У нього також була чудова бібліотека. Своїх учнів і дітей сільський вчитель виховував патріотами, розвиваючи в них національну свідомість – «якого ти кореня, племені й роду». Прищеплював ідеальні поняття добра і зла, совісті й честі, справедливості та поваги до старших, працелюбства, ініціативності. І як справжній педагог зумів спрямувати кожного зі своїх п'яти дітей до кращого виявлення їхніх здібностей. Він говорив дітям: «Що я, народний вчитель, можу залишити вам? Нічого. Але ж освіту я усім вам дам.»

Матір Марії - Євдокія Панченко була з сім'ї відомого агронома села Преображенки Олександрівського повіту, диплом вона отримала у престижному педагогічному училищі Твері й відразу ж почала вчителювати в народній школі. Щаслива доля звела двох молодих вчителів, метою життя яких було виховання дітей.

У такій ось щасливій родині й зростала майбутня співачка. 1912 року вона під керівництвом батьків закінчила початкову школу і батько відвіз її до Катеринослава. Тут наступного року дівчинка вступила до жіночого комерційного училища С. І. Степанової, де отримала гарну гуманітарну освіту. В цей час разом зі своїми братами Миколою і Василем вона мешкала в сім'ї Івана Труби на повному пансіоні.

В училищі часто проводилися концерти, в яких Марія завжди брала участь. На одному з них її почув Антон Хорошун і порадив батькам повести доньку до знаменитої викладачки вокалу Зінаїди Малютіної. Після прослуховування дівчину відразу ж зарахували до музичного училища, яке згодом було перетворене на консерваторію. Разом з Марією Сокіл у класі вокалу 3. Малютіної вчився Іван Паторжинский, вони потоваришували, часто виступали в парі.

1920 року в Катеринославі відкрився Оперний театр, Марію взяли до хору, аби вдосконалювала мистецтво співу. Тоді ж вона отримала запрошення від трупи місцевого театру імені М.Заньковецької, а вже навесні 1927 року разом із Паторжинським дебютувала на сцені Харківської опери. Після того, як у 1929 році Марія Сокіл виконала партію Маргарити в опері «Фауст», про неї заговорили, казали, що народилась велика співачка і у неї велике майбутнє. Потім в її репертуарі з'явились Татьяна в «Євгенії Онєгіні», Снігуронька в однойменній опері, Мікаела в «Кармен», Дездемона в «Отелло», Ліу в «Турандот». Її феноменальний успіх визначався великим талантом і даром Божим.

Тоді ж Марію Сокіл відрядили на стажування до оперних театрів Німеччини та Італії. І в тому ж таки 1929 році вона вийшла заміж за талановитого композитора Антона Рудницького.

Про нього і його родину теж можна розповідати дуже багато. Але згадаємо лише про один момент. У 2002 році в селі Лука Самбірського району на Львівщині, на будинку, де народився і виріс майбутній композитор, було встановлено відразу чотири меморіальних дошки. На честь Антона та його братів і сестри - чотирьох з п'яти дітей у сім'ї!

На запрошення і за контрактом Наркомату України Антон Рудницький працював диригентом Харківської опери, був професором Львівської та Харківської консерваторій. У 1930 році обоє переїхали до нової радянської столиці. Три роки Марія Сокіл співала в Київському оперному театрі. Вона тоді переспівала весь репертуар української, російської, зарубіжної класики, виконувала українські пісні. У 1933 році закінчився контракт її чоловіка, він поривався додому, до Львова, який тоді був у складі Польщі. Дирекція театру та ограни держбезпеки настійно, навіть настирливо, рекомендували Антонові Рудницькому продовжити контракт, а Марії - не покидати батьківщини. Вони відмовились, і Марії тут же приліпили клеймо «буржуазної націоналістки», отже - ворога. Спектаклі, в яких вона була зайнята, виключили з репертуару, прізвище викреслили зі словників, енциклопедій, афіш, програм, шельмували у пресі. Марія Сокіл зникла, ніби й не було опроміненої талантом чудової співачки й актриси, якою не тільки захоплювалась публіка, а й любили колеги. Останні говорили: «Литвиненко-Вольгемут - це велика Марія, а Сокіл - маленька Марія, але з великим голосом».

Вона розповідала, як востаннє співала в Київській опері Дездемону. Її ім'я вже викреслили з афіш, а в спектаклі замінили іншою співачкою. Марія попрохала колегу зголоситися хворою - тільки так вона могла ще раз вийти на сцену, адже відмінити спектакль вже було неможливо. Так і трапилось, і Марія Сокіл востаннє в Київській опері виконала свою улюблену арію «Верба».

У 1933 році Марія Сокіл отримала перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відені. Вона виступала від України, вже не будучи її громадянкою. Кілька наступних років минули в гастролях по Німеччині, Прибалтиці та європейських столицях. У 1937 році на прохання митрополита Андрея Шептицького подружжя виїхало до Сполучених Штатів Америки для зустрічей з українською громадою. Метою було збирання коштів на будівництво української лікарні у Львові. Марія та Антон внесли тоді весь свій гонорар у дев'ять тисяч доларів, за що митрополит і українці Львова дуже дякували.

Наступного року Рудницькі знову поїхали до Америки, вже на власні гастролі. Марія з успіхом виступала по всіх Штатах і Канаді. А через рік в Європі почалася війна, і подружжя туди вже не повернулося. Марія й Антон Рудницькі одержали статус біженців, а це дало їм право на постійне проживання в США. Вони оселились у Томе Рівер, на околиці міста їм пощастило задешево купити старовинний, проте міцний двоповерховий будинок та дванадцять акрів землі.

Сценічна діяльність Марії продовжувалась. У 1940 році вона записала альбом платівок, знялась у фільмі «Запорожець за Дунаєм», де зіграла роль Одарки, не припиняла виступати в театрах Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії. Не завадило творчому життю й народження дітей - 1944-го року сина Романа, а 1946-го - Доріана. Обоє пізніше стали відомими музикантами, один - піаністом, другий - віолончелістом. Марія встигала виховувати дітей, вести господарство, співати.

У 1945 році, по закінченні війни, подружжя Рудницьких, продовжуючи свої традиції добродійності, пожертвувало українському народові на відбудову країни десять тисяч доларів. Українська діаспора відразу ж охрестила обох комуністами. И тут, в Америці, один до одного повторилось те, що відбувалося колись у Радянському Союзі: зривались концерти, сцену закидали яйцями і помідорами, паплюжили у пресі. Антона Рудницького позбавили керування спілкою музичних працівників діаспори.

Але життя продовжувалось. У 1947 році за порадою друзів Рудницькі купили пташину ферму, зайнялися господарством і те господарство дуже допомогло їм, коли довелося допомагати численним порятованим ними землякам. У 1949 році вони викликали з таборів переміщених осіб у Німеччині родини Маріїних брата і сестри. Тоді за стіл у Рудницьких одночасно сідало тринадцятеро чоловік і це була одна сім'я. З часом з таборів було вивезено 39 родин друзів, знайомих і чужих людей з Дніпропетровська, Харкова, Донбасу. їх поселяли в «палаці Рудницьких», що називався «Джунглі», а в подальшому влаштовували на роботу, підшукували житло, допомагали облаштуватися в чужій країні.

Проте й цього Марії було замало. У 1949 році вона брала участь в організації музичної академії у Філадельфії, а наступного року й сама відкрила приватну школу вокального мистецтва, де викладала і з успіхом впроваджувала досвід вокальної школи своєї вчительки Зінаїди Малютіноїз Катеринославської консерваторії. Вже через кілька років учні Марії Сокіл-Рудницької з успіхом посідали провідні місця в оперних театрах Сполучених Штатів. Сама ж вона скоро закінчила сценічну діяльність, її останній концерт відбувся 1958 року в Філадельфії.

З часом ставлення до Рудницьких в українській діаспорі поступово змінюється, і 975 року Антон знову очолив спілку українських композиторів діаспори, повернувся до бурхливої діяльності, якій, проте не судилось бути довгою - того ж року він помер.

Марія набагато пережила чоловіка, залишаючись і надалі такою ж невгамовною і непосидючою. У 1987 році вона домоглась, аби до неї в гості приїхав її рідний брат Володимир з Кривого Рогу. Він був висококваліфікованим підривником в часи війни, згодився його фах і в мирний час - на шахтах. Радянська влада вперто не випускала його з країни провідати сестру, скільки обоє не просили. Врешті Марія, як виборець, звернулася до сенатора Говарда, щоб він під час свого перебування у Радянському Союзі звернувся до Горбачова від її імені. Прохання не тільки було вдоволене, але й нагадало землякам про їхню видатну землячку. З цього часу ім'я Марії Сокіл почало виринати і забуття, про неї заговорили в Україні, 1990 року в газеті «Культура і життя» з'явилась перша стаття про відому в світі українку.

Проголошення незалежності України у 1991 році Марія Сокіл сприйняла як чудо. І тут же у неї народилась ідея однодоларового фонду - нехай кожен українець Америки щороку сплачує всього лише один долар на допомогу Україні. А через рік вона знялась із насидженого місця й полетіла на рідну землю. У листопаді 1992-го побувала у Дніпропетровську. Вона писала братові Василю:

«Я полетіла туди сама, наче за ці роки у мене виросли крила. Правдиве чудо. Це слово я все частіше повторюю, бо справді дожила до днів самостійності України, коли хоч наприкінці мого життя посипались на мене події: воскресили, пошанували, запросили мене ще й у гості. Мене, як колишню примадонну Київської опери запросили на святкування 125-ї річниці опери. В Києві вітали мене по радіо, як звізду, яка дев'яностолітньою сама через океан перелетіла з Нью-Йорка до Києва. Всі дивувалися і не вірили, що я ще не така стара. Ювілей був величавий. Все здавалось мені фантастичним. Сиділи ми з Вірою, двоюрідною племінницею із Запоріжжя, яка приїхала допомагати мені, в директорській ложі, і всі дивилися на нас із зали, бо оголошували по радіо, що я присутня в театрі. Мене запросили на сцену, з якої я шістдесят років тому проспівала свою останню арію Дездемони про вербу в опері «Отелло». Прощаючись, думала, навіки, і я з трепетним хвилюванням промовляю до всіх про все, що було в мене, а головне - про чудо, яким одарувала мене доля. Закликала берегти молоду самостійність України і жити і працювати всім у мирі і злагоді. Висловила віру, що житиме і розквітатиме наша держава».

Директор театру подав їй руку, і вона, в гарній концертній сукні, в оточенні колег і навіть самого Дмитра Гнатюка, вийшла на сцену на поклони. Публіка аплодувала їй стоячи. Так батьківщина зустріла свою талановиту, знамениту, чудову співачку, справжню патріотку Марію Сокіл-Рудницьку. На святкуванні 125-річного ювілею Київського оперного театру їй віддали належне. А вона тут же пообіцяла приїхати ще раз, бо привезла партитуру опери свого чоловіка Антона Рудницького „Анна Ярославна, королева Франції"'.

У 1995 році відбулась прем'єра цієї опери, на якій Марія Сокіл-Рудницька була разом зі своїми синами Романом і Доріаном. Це було ще й сімейним святом, вона відчувала, що іще одна мета її життя виконана. Після ювілейних урочистостей у Києві Марія Сокіл приїхала до Дніпропетровська, міста своєї юності, навчання, незвичайних зустрічей, свого становлення як актриси й оперної співачки.

Уявіть собі, під'їхало таксі, стукнули дверцята й через кілька хвилин дзвінок у двері - а на порозі стоїть Марія Сокіл-Рудницька, моя тітонька Маня. Ми не бачилися більше шістдесяти років, та я її впізнала одразу ж. Правда, протягом останніх років я уявляла її за надісланими фотографіями. І все ж, те, що я побачила, мене вразило. Переді мною стояла, радісно всміхаючись, жінка в легкому модному пальті з великим яскравим шарфом через плече. Відкрита, охайно причесана голова, у вухах серги, на пальцях персні, в руці паличка. Вона відразу мовила: „Дитино моя, на паличку не звертай уваги. Я користуюсь нею, коли на вулиці темно". Ми кинулися обійматись і цілуватись. Вона дуже хвилювалась, чи не турбуватимуть мене візити людей, які захочуть прийти до неї. Я заспокоїла її, відповівши, що все буде гаразд. І дійсно, наступного дня з'явилися журналісти, репортери, кінооператори, представники обласного та міського управлінь культури. Інтерв'ю, бесіди, розпитування... Були зустрічі в театрах, виступи по радіо й на телебаченні, які викликали непідробний інтерес. Від неї чекали, що співачка, зірка світового рівня, говоритиме про себе, свої зустрічі, принаймні про виховання нових мистецьких талантів... А вона заговорила про реалії сьогодення. Як вона бачить розвиток незалежної України. Перш за все, сказала вона, ніякого примусу у вивченні української мови. Вивчення треба починати з дитячого садка, зі школи. А для цього треба в університетах і академіях готувати викладачів високого рівня і піде на це - років 15-20. Раніше не вийде. І цього треба прагнути.

Марія Сокіл ніколи не говорила „взагалі" - лише конкретно, у справі, допомагала не лише рідним, а й усій країні.

Зібралися родичі, прийняли її хлібом-сіллю, як годиться за звичаями української гостинності. Були наїдки, горілочка з перцем... Гостя із задоволенням їла й пила і примовляла: „Все смачно". У нашій сім'ї співають усі, особливо при застіллі. Тітонька Маня за столом не співала ніколи, але була рада і схвильована, що ми співали українські пісні.

Тітонька побувала у Запоріжжі, Кривому Розі, відвідала усіх своїх близьких і, звичайно ж, могилу матері на Ігрені, де увічнена пам'ять і про її тата. Іван Сокіл загинув у застінках НКВД, де його останнє пристановище, ми так і не дізналися. Перед від'їздом вона говорила, що дуже втомилась, проте щаслива, що саме так відбулася зустріч у її рідному місті, де вона провідала родичів, познайомилась з такою кількістю цікавих і непересічних людей. Про таке диво можна було лише мріяти. 1 диво сталося...

Галина ЯНІК