Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 23 листопада 2024
13:03

ПРО МІСТО

Світлична Ганна Павлівна



Часу не вибираєм,
Час вибирає нас.
Труби лункі продзвенять серед ночі
Ніжно, урочо, враз.
– Хто там? – на дверях розгублена мати.
Зір поміж хмар течія.
– Мамо, це доля. Не проводжайте…
Мамо, це доля моя!

Ганна Світлична

Ганна Світлична – особистість в українській літературі феноменальна. Життя її гідне подиву і захоплення навіть без принадних лаврів поета. З п’ятдесяти шести прожитих років сорок дев’ять Світлична була прикута до ліжка тяжкою хворобою, та з її чистих, пронизаних сонцем, грозою, духом степу й солончаків, осипаних запахущим вишневим цвітом поезій навряд чи хто з непосвячених у цю долю сказав би, що їх авторка стільки років провела у «домовині із чотирьох стін». Тільки диво поезії й розривало її коло самотності й безнадії.

Народилася Ганна Павлівна 20 квітня 1939 року в Павлограді. Тільки до семи років топтала ряст своїми веселими ніжками. Далі – шпиталі, лазарети, лікарні, вісім операцій на кістках і післяопераційні тортури на тренажерах скутих поліартритом суглобів. Світ, обмежений рамами вікна, в якому однаково недосяжні як далекі нічні зорі, так і квітка на грядці. ...Такою була ціна за порятунок від німецьких куль у вогких, холодних погребах, які стали прихистком для дітей, бабів і згорьованих солдаток у роки війни.

Росла без мами, бо та померла ще тоді, коли Ганнуся була маленькою. Жила з батьком Павлом Михайловичем, фронтовиком, і з мачухою Оленою Василівною, котра стала для Ганни другою матір’ю – доброю і уважливою... Шкільну науку опановувала вдома за допомогою вчителів, друзів. В 1958 році з’являються перші вірші.

Спочатку писала російською, а після знайомства з дніпропетровським письменником Павлом Трохимовичем Кононенком – українською. Павла Кононенка Світлична, між іншим, як і більшість молодих дніпропетровських поетів і прозаїків, вважала своїм «хрещеним батьком». Той першим помітив Ганнусю, привітав її, окрилив надією і вірою у власні сили. Він же допоміг видати першу збірочку «Стежки неходжені весняні» (1961), а згодом «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні кларнети» (1966). «Я виросла з його віри», – скаже вона пізніше.

Хоча сама Світлична названі три збірки вважала лише шляхом до поезії, періодом шукань, все ж варто зазначити, що уже в них відчувається отой, кажучи тичининськими словами, «мотив себе перемагання», притаманний усій подальшій творчості Світличної. Вже в цих збірках думки її не зосереджуються на власних бідах, у її віршах відлунюють тривоги навколишнього світу. Навіть тоді, коли вже друкувалася і поволі позбавлялася різноманітних літературних впливів, «певний час поезія, слово були чим завгодно, тільки не активним засобом боротьби й утвердження, котрий Леся Українка визначила, як «зброю». На жаль, деякі, здавалося б, уже відкриті істини ми відкриваємо для себе окремо, своїм нелегким шляхом», – згодом зізнається Світлична в статті «Моє життя – у віршах».

Осмислення поезії як «слова – зброї», «дорогоцінне і рятівне відкриття свого призначення» прийшло пізніше, з четвертою збіркою «Дозрівання» (1969), яку сама Світлична називала своєю першою книжкою. І, певно, мала рацію. Бо в ній, врешті, заговорила власним голосом і знайшла свої теми. «Дозрівання» було злетом Світличної, початком нового етапу у творчості.

Будуть на цьому етапі не лише злети, але й падіння. І завжди Світлична повертатиметься до боротьби й духовної діяльності.

У літературі Ганну Світличну завжди захоплювала ідея «вічного оновлення душі». Ця ідея «запевнила в тому, що як нескінченна матерія, так нескінченні воля людини, дух, органічна потреба у творчості».

Саме потреба творчості, мабуть, і викликала появу в наступні роки ще дванадцяти збірок поезій. Є сенс назвати їх усі: «Кольори» (1970), «Доброго ранку» (для дітей, 1972), «Літо збір» (1973), «Кордони серця» (1974), «Летосбор» (переклад, 1977), «В сяйві крила» (1982), «Терновий світ» (1988), «За хвилину до вересня» (1987), «Сяйво калини» (1988), «І буде лет» (1981).

За книжку «Літо збір» Світлична удостоєна республіканської комсомольської премії імені М. Островського (1978). Дещо раніше одностайно критика назвала цю збірку одним з найбільших поетичних одкровень року.

В чому ж найхарактерніші особливості поезії Світличної, її своєрідність?

Як влучно зауважив свого часу критик С. Широков, «за всієї винятковості долі, Світлична далека від бажання повчати по праву страждання». Навпаки, сама гостро відчуває потребу вдосконалюватися. Як кожна небуденна особистість, вона буває часто невдоволена наслідками своїх моральних зусиль. В одному з найхарактерніших щодо цього віршів – «Максиму Рильському» – поетеса говорить про прагнення наслідувати його життя. «О, як навчитись людяності серця? Слабкій травині зрослій між камінь, як осягнути дуба височінь?» (Максиму Рильському // Світлична Г. Кольори.– Дніпропетровськ, 1970.– С. 12). У віршах, присвячених Рильському, якого Світлична називає своїм улюбленим поетом, учителем, особливо відчутні оті сліди навчання на книжковій класиці, на яку зорієнтована вся творчість Світличної. Вона створила цілу низку справжніх перлин психологічної лірики, які не тільки гармонійністю форми, поетикою, лаконізмом, а й високою культурою почуття змушують згадати зразки класичної поезії. Можна переконатися в цьому, прочитавши вірш «Мені приснилося...»

Мені приснилося, що я тебе забула.
І ніби дощ снується на ріллю.
І вітер до лиця намоклі щоки тулить,
А я любила й більше не люблю.
І щось немов забула – й не згадаю,
І вчора ще крізь сиводення тло
Все поспішала, а тепер не знаю,
Куди й навіщо поспішать було.
І погляд чийсь у смерку промайнулий
Мені так гірко в чомусь дорікнув...
Мені приснилося, що я тебе забула,
Нехай би краще ти мене забув!

Уже з цього вірша ми бачимо, що в почутті ліричної героїні немає нічого дрібного. У цьому вірші втрата здатності любити рівнозначна моральній смерті, ця втрата спричиняє душевну спустошеність, відчуття безглуздості існування. Такий висновок обумовлений загальною життєвою філософією ліричної героїні Світличної. Не любити людей і багатобарвний, багатоголосий світ – все одно, що не жити.

Поезія Світличної цікава й повчальна як історія серця, яке вміє страждати так, що страждання робить його не жорстокішим, а, навпаки, гуманнішим. Розгубленості, безсиллю тут протиставлено мужність і людяність. Це, звісно, не дається легко – в тяжкому подоланні відчаю, болю, гіркоти. І кожен крок у душевному вдосконаленні, як і кожен сплеск творчості, – то свого роду виграний бій. У цій боротьбі з життєвими обставинами, а можливо, із собою, поетесі необхідна моральна підтримка. Вона шукає і знаходить її у високих зразках мужності, які виявилися в найнапруженіші моменти історії. Тож не випадково в коло її героїв входять і червоний комісар, розстріляний на світанні, і жінка, що, стримуючи сльози, проводжає на фронт чоловіка.

Надійну духовну опору знаходить Світлична у духовній величі геніїв. «І вже не знаю, у чиїм житті, з ким це було, з тобою чи зі мною? На барикади мужності круті встає дзвінка поезія до бою.» (Лесі Українці // Світлична Г. Літозбір.– Київ, 1973.– С. 40). Це з вірша Лесі Українці, яка, особливо близька поетесі своїм душевним складом і життєстійкістю. І, можливо, не без впливу вдачі й творчості великої поетеси зародилась і визріла та риса особистості ліричної героїні Світличної, яка стала для неї найорганічнішою і багато в чому визначальною. Ця особлива риса якраз і виявляє себе в тому, що муза Світличної принципово відмовляється оспівувати страждання, а поезія – живитися ним. Міцно укорінився в її плоть мотив, який є чи не найціннішим у поетеси: «Та знай: хто лічбу своїх літ юначих По знаках сумних розпочне вести, той серце намарне своє позначе Зарубкою неправоти» (Кладе нам життя на чоло відмітки // Світлична Г. Літозбір.– Київ, 1973.– С. 51).

Виголошене в цих рядках буде повторюватися і в подальших віршах Світличної.
Цілий цикл творів можна було б укласти з віршів Світличної, сповнених суму й печалі. («Розкладу на столі вечерю...», «Спомин», «Синій сніг», «А що ж збулось?», «Згадали клени: скоро осінь», тощо). Але не має замилування сумом і печаллю, а тим більше бажання зробити їх джерелом натхнення. Всі ці поезії відбивають шлях самоусвідомлення й самовиховання ліричної героїні. Це шлях сильної вдачею людини до своєї єдино прийнятної для неї самої суті. «Хтось у чуттях мілких, а хтось у зрадах Злочинно губить свого неба суть: немає лиха – лишенько вигадують, Нема жалю – самі його зовуть» .

Світлична лиха не вигадує. Її уява працює в протилежному напрямку, і є в цьому велика правда і великий сенс: «А я мовчала вперто і затято, Спивала вікон світло голубе. А я взяла і вигадала свято, тебе, моя поезія, тебе!» (Хтось у чуттях мілких, а хтось у зрадах // Світлична Г. Зором серця.– Київ, 1980.– С. 12).

То все вірші глибоко особистісні, а проте в них – вагомі уроки тієї ж таки мужності, цінні для нас. Недаремно слово «мужність» виникає в кожній критичній розвідці про поезію Світличної. Отож: «В дні затяжних важких своїх невдач, Коли розбито вщент усі загати, Я затамую в горлі тихий плач І солов’я плачем не дам злякати» (Роби своє // Світлична. В сяйві крила.– Київ, 1982.– С. 41).

Є у Світличної ще яскравіша психологічна барва і ще гостріше виражена думка про небажання коритися лиху. Ось вона: «Пісне, посестрою любою Встань, мов криця, проти лиха Над бідою і над згубою Регочись, моя утіхо! Щоби сміхом грізно зборене, З нами лихо засміялося» (Пісне, посестрою любою // Світлична Г. Літозбір.– Київ, 1973.– С. 50).

«Долання плачу сміхом» для Світличної свідомо вироблений моральний принцип. Тому її поезії з таким мотивом мають своє місце і свою неповторність.
У всіх своїх поезіях Світлична прагла «навшпиньки дістати високості неба» і це їй вдалося. Буття поетичного слова Ганни Світличної зневажило кордони реального світу, замкнутого саваном неможливості й рушило в безкінечність духу:

Це слово, як довге бриніння листу,
До уст полинових піднось і пий.
Воздвиження... Плинність річок урочиста.
Воздвиження... Звук золотий. ...
Зітхну. Усміхнусь. Тихо вимовлю: годі.
Так стрімко летять небеса голубі!
Воздвиження – це вже пізніш у природі.
А спершу – воно в тобі.

Світлана Мартинова

Посилання за темою:

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті