Наталя Федько

Народилася 5 грудня 1986 р. у с. Межове Дніпропетровської області. Закінчила факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара. Зараз проживає у Дніпропетровську.

Захоплення та уподобання: займається бісероплетінням.
Переможниця обласних конкурсів "Війна без права забуття" (2005), "Щоб далі йти дорогою одною" (2006), присвяченому 100-річю від дня народження О.Теліги, обласного конкурсу "Молода муза" (2011).

Співавтор збірника "Книжкова веселка: Дитячі письменники рідного краю" (2009, Дніпропетровськ), книги "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ).

Автор книг "Велич життя" (2004, Дніпропетровськ), "Зорепад серця" (2005, Дніпропетровськ), "Прощавай, срібна вежо!" (2006, Дніпропетровськ), "Пишу на пергаменті неба"(2007, Дніпропетровськ), "Дві долі грали дощ" (2008, Дніпропетровськ).

Конкурсні твори:

Вікно в любов

Присвячую Н. Г.

Роби, що хочеш, тільки не вмирай!
Ти надто юна, світла, яснолика.
Он сонце утекло за небокрай,
Де вже не чуть мого сумного крику.

Борюся, вірю, гніваюсь, тужу.
Так хочеться послати все до біса!
Не час нам зазирати за межу,
За нами не опуститься завіса.

Ще будуть в тебе сонячні пісні,
У мене – вірші (може, й трохи прози).
Ми істину знайшли не у вині,
А у вогні. Ми справжні віртуози.

В дурних статтях – дурні коментарі,
Твоє ім’я поганьблене сліпцями,
Але слова прозрінь, як світ, старі,
Найбільшу владу мають над серцями.

Дивлюся вперше я в твоє вікно.
Ще день тому тебе я ледве знала,
Але тепер мені не все одно, –
Я хочу романтичного фіналу.

Моя дочка співатиме пісні,
А твій синок порине у науку.
Вікно в любов – не віко у труні.
Ходімо в світ. Світ любить нас. Дай руку!

Безіменні

Присвячую ненародженим

Вони не прощаються, бо не віталися з нами,
Вони Безіменні, та ми їх повинні назвать.
Вони нас чекають і нашими бавляться снами,
А їхня Любов не втискається в наші слова.

Розвеснені янголи, діти з чеканням старечим -
Вони про народження мріють, про ніжності рай.
Жіночі страхи та практичність, їй-бо, не до речі,
Коли Безіменному доля велить: "Обирай!"

Якщо нас обрали, за нами прискіпливо стежать,
Терпляче оплакують наші дурні помилки.
Згорає майбутнє в байдужості лютих пожежах,
А потім, воскреснувши, небу дарує зірки.

Святі неприкаяні душі мандрують за нами
Пустелею смутку й зневіри, що зветься життям.
Не кожна царівна готова до титулу Мами,
Не кожен король полюбити зуміє дитя.

Чому стільки болю судилось терпіть Безіменним?
Щасливі мадонни, що дітям дадуть імена...
О так, я жива! Я поранена дивним знаменням -
Чужа колискова у вірші моєму луна.

На роздоріжжі

Тобі присвячую

Як швидко згорів дитинства мого курінь,
Той самий, в якому грала фантазій скрипка.
О доле, не хочу більше таких прозрінь.
І звідки це скло? В кімнаті розбита шибка.

Як довго болять ті рани, яких нема...
Для інших нема. Для мене ж вони - клейноди.
На плечі садів раптово упав туман,
А вітер забув свої урочисті оди.

Він мужньо замовк, щоб я говорить змогла,
Щоб людям відкрити встигла богів секрети.
І знову не влучить в мене оман стріла,
І знов я вночі прокинуся з криком "Де ти?"

Наснилось мені, що втратила я сестру:
Її понесли у Вічність шалені хвилі.
О швидше б мене ударив натхнення струм -
Тоді заговорять вірші мої стокрилі.

Не варто усіх любить і усім прощать,
Якщо найрідніші душі пильнує морок.
Рука пам'ятає дотик твого плаща.
Молитва німа обійдеться без риторик.

Я світом блукаю, дика, як сто вітрів,
Я правди шукаю, в серці сховавши втому.
Він вірить у мене - той, хто мене зігрів,
Тож з мандрів далеких я повернусь додому.

Сміливі сповідаються зіркам...

Ти все життя скучав лише за мною,
А зараз я твоя. Люблю. Горю.
Ти став для світу вітром, я – весною.
Ця ніч віддасть нам вірності зорю.

Душа болить. Їй важко не боліти.
Позаду – хащі втрат, оман пастки.
Ми сильні. Ми – любові сателіти.
Хто сміє нам казать про помилки?

Так, ми з тобою люди – не ікони.
Рабів жаліли. Бігли на червоне.
Читали мавпам Данте і Франка.

Зате ми розминулися з олжею,
Слова присяги не взялись іржею..
Сміливі сповідаються зіркам.

Спадок Кассандри

Якщо на руках у людини вмирає Віщунка,
Людина приймає у спадок непроханий дар.
Тополі всміхаються осені тихо і струнко,
А дощ, наче злодій, налякано зиркає з хмар.

Вагається дощ: „Може, скочить на землю, а може
Не пізно в Ярила пробачення щиро просить?”
Я знаю: у долі всі рівні – кати і вельможі,
Тому і ридає планета на всі голоси.

Чому ж я страждання людські відчуваю за милю?
Навіщо мені знати долі чужі наперед?
Хтось вперто чекав, що для нього себе обезкрилю,
А я заховалась від нього в молитві дерев.

Можливо, кохання моє – то небес нагорода.
Мій лицар мене і любити, і вірить навчив.
Та знову натхнення моє не питається броду,
І воїни ночі для битви готують мечі.

Я вірю життю, і тому не цікавлюся, доки
Ходитиме дощ по безсонню засмучених стріх.
Не бійся нічого, надіє моя синьоока,
Бо там, де Ти є, і боятись, і плакати – гріх.

Прийняти колись я наважилась спадок Кассандри, –
Він значно дорожчий за вілли й прикраси круті.
Цей спадок – незламного Духу омріяні мандри
І вірна Любов, що буває лиш раз у житті.

Кассандрам не вірять, їх люблять повчати поважно,
Їм ставлять діагнози мрійниць, дурненьких невдах,
Та я не боюся. Для натовпу я – недосяжна.
Живу одночасно в усіх паралельних світах.

Українська нірвана

Що за епоха: Венера в Сатурні,
Правда – в тумані, багатство – у дурнів.
Мало шедеврів, багато реклами,
Лицар і змій обмінялись тілами.

Батьківську ниву нам ліньки орати,
Матері брешем, цураємось брата.
Хто ж ми, вкраїнці, у рідній державі?
Наші клейноди й серця – не іржаві.

Нащо ж ми прагнемо жити впівсили?
Так, ми квитків у цей світ не просили.
Що буде завтра? Втечем на Багами?
Сум наш стоїть між двома берегами.

Нами забута, палає калина.
Люди! А може, лишилась хвилина
До небуття, до імли, до прощання!
Море зруйнує палаци піщані.

Шкіриться Цербер у царстві Аїда.
Хай йому грець! Я нікуди не їду.
Зірка Вітчизни моєї не згасне.
Чуєш, Вкраїно: спинись, ти прекрасна!

Ролі невдах ми втомилися грати.
Сниться мені: Сулима йде на страту
І посміхається... „Батьку Іване!” –
Кличу, прокинувшись. Вийшла з нірвани.