Тетяна Шаблій

Народилась в м. Дніпродзержинськ 07.12.1983.
Навчалась в Українському Державному хіміко-технологічному університеті. Спеціаліст.

Захоплення та уподобання: все, що має душу.

Ім'я

Викрикую ім'я в Великий Вируючий Океан.
Тремчу від холоду та піни, що летить мені в обличчя.
Океан неначе збожеволів.
Він хоче злизати мене та потягти на своє крижане дно.
Нарешті чую, відповідь – тендітний Вітерець
Шепоче на вухо любощі
Я слухаю
А Він осміливши перетворюється в поцілунки
Я дихаю
А Він розгортається теплою ковдрою та огортає мене,
Захищаючи від Великого Океану.
Ім'я – Любов.

***

Тоді, коли закінчується лист бумажний.
Тоді, коли закінчується все на ньому.
Я пишу вірші.
Можливо, не чудові,
Можливо, що не тобі, але тобі.
Тоді, коли я бачу край божевілля
Тоді, коли розумію, що відвернуться всі.
Думаю, чи відвернешся ти…?
Ти єдина,
Чи відвернешся, ти?
Так, не впевнена в тобі я.
Також, як і в собі…
Але кінчається лист бумажний,
Кінчається край землі...

Пісня свободи

Я дякую тобі за розчарування
Дякую за муки, за страждання.
За ночі недоспані мої
За сльози, за марну надію, дякую тобі.
Дякую за музу,
Дякую, що терзала (терзав) душу мою.
Дякую, що не сказала (сказав): так чи ні.
Дякую тобі.
Ніч. І мені не вистачає тебе? Ні.
Сліз, страждань, фантазій.
Дякую, що не стала (став) ними.
Дякую, що не скажу: Ти одна (один) на цілим світі.
Дякую, що ти не та (не той)
Що, не прокинувшись о п'ятій ранку,
Не помчусь за квітами тобі.
Дякую, що не шепочу: Тільки ти
Дякую тобі
Можливо, після слів цих, ти захочеш, щось…
Але, дякую, тобі, що ти – ти, не та (не той)
Дякую тобі.

Сім – час змін.

Стою на кухні,
Мені сім – час змін, час вирішальний.
Стою з ножем – ріжу баклажани.
Раптом, блискавка – ніж застряг між пальців.
Дивлюся, не моргаю, не реву: кров із рани хлище.
Мовчки ножа дістаю із рани – вату туди пхаю.
Що робити з баклажанами?
Мати прийде – з'їсть.
Через біль переступаю, беру ніж – дорізаю.
Прийшла мати. Подивилась. Молодець.
Я посмішку ховаю, дістаю вату з поміж пальців.
Вона крові моєї напилась та присохла – шкіра друга стала.
Треба рвати – розумію.
Стою, потихеньку відриваю. Болить.
Відчуваю, як ноги німіють. Свідомість втрачаю.
Мати до мене:
- Що ти робиш!? Під воду, там віддереш.
Я під воду – відідрала.
Але на все життя:
Сім років – час змін,
Вату, що зціпивши зуби,
Мовчки віддирала…

Із міста Жовтих Ліхтарів.

Комп'ютерний геній, що висне по ночах в Інеті.
Що слухає в MP – 3 форматі гуркотіння музики в вухах.
Пізнає інформацію одним замахом пальця.
Мислить творчо, не стандартно
Відчуває стиль
Має відмінний смак
Знає три язика
Розбирається, хоч трохи, у всіх областях науки
Заробляє на життя своїм розумом і талантом за допомогою всесвітньої сітки.
Їсть з ранку хлоп'я з молоком, обід з'їдаючи в кафе.
Цілеспрямований одинак, знаючий політику Англії, Франції та й всіх країн Європи, і не тільки Європи.
Розбирається в законах, не гірше за юриста.
Не конфліктний, спокійний.
Дивиться на світ крізь призму особистої реалі.
Прокидається з новою ідеєю.
Грає на двох музичних інструментах.
Одягнений зі смаком, але аби як.
Підстрижена коротко, підстригтися не встиг.
Його батьки, інженери, завжди невдоволені ним.
Він романтик, читаючий на пам'ять Л. Костенко, Т. Шевченка та В. Маяковського.
Знаючий підноготну другої Світової Війни та факти голодомору.
Страждає трохи меланхолією та осінньою депресією і разом з цим невиправний оптиміст, що має надію відкрити «Вічний двигун»
Цінує час, але постійно запізнюється.
Він (Вона) може керувати процвітаючою фірмою, бути успішним менеджером…
Але навіщо…?
Вони вузька стрічка посеред синьої, сірої та рожевої молоді.
Але, саме вони, ці генії – майбутне.

Кльова пригода кохання

Мені сімнадцять. Пахани кажуть: «Все перехідний період пройшов, можна про щось говорити.» Так, він пройшов, але, як він пройшов, нікому не побажала б…

В мене був хлопець – Макс. Чому був? Тому що… Почну з початку.

Мені шістнадцять. В мене безліч подруг, я популярна в школі, просто Міс Школа, коли я йду по коридору, всі пацики слюні пускають.

Він, хлопець мрії кожної нормальної чувіхі: накачаний, розумний (вишка: дванадцять), спортивний і дуже соціальний. Люблять його всі: хлопці – заздрять, вчителі – вихваляють, люблять – дівки, та заздрять мені. Я і він – просто ідеальна пара!

Всі вечори – я з ним. Мама, несамовито ревнує, я так вважаю; брат, щоб я так пізно не верталась додому, намагається його побити, але Макс знаходить з ним спільну мову; тато – просто мовчить. Напевно бачить себе в своїй доні.

Кожен вечір – квіти.

Одного разу: місяць, Дніпро, романтика.

Він – кохаю.

Я дивлячи на все це – добре.

Він: «добре…»

Він мене розуміє – як це кльово!

Все, слово в слово, видала подругам в школі наступного дня, нехай заздрять! Домоглась свого – подруги горіли від заздрощів. А я літала від дійсності. Бо він, кожного вечора: «Ти єдина.»

«Я єдина» - дівчата, ви це чули, я єдина…!

Плюс до цього, до мене залицялись два хлопця: один однокласник, а інший, о Боже, його однокласник.

Була подія: вони навіть побились за мене! Мій звісно, переміг! Не важливо, що його викликали на педраду, і він вийшов звідти з тремтячими руками… Але, як я була поруч! Бачила вся школа! Я його обіймала, навіть заплакала, а він обійняв та сказав:

- Нічого, переживемо.

Боже, як потім цілий місяць говорили про то мої дівки! Я в шоці!

Як місяць, він ходив на виправному терміні. Як місяць таємно зустрічались, це було щось…

Та ось наступило прокляте літо.

Та ось він поступив в Універ до Кийова…

А я? Мені ще рік навчатись… Куди ж я без нього…?

Я страждала, закатувала істерики, а він мені сказав:

- Для тебе, я буду гарним юристом, для тебе, я знайду гідну роботу і заберу тебе! Готова?

Тоді, я сказала: «готова».

Ранком ми попрощались, але він від'їхати мав ввечері.

Я помчала до подруги, Настюхи, розповісти, нехай покриється заздрістю.

- Він від'їжджаючи, сказав, що кохає, що жити без мене не може. І я тобі єдиній скажу, що також кохаю та жити не можу без нього.

Вона:

- То він від'їжджає, чому ти його не проводжаєш?

Ця думка не смутила мене, брехати, так брехати.

- Бо його мати, не любить мене…

Настюха:

- Ну, той, що! Твій коханий від'їжджає!

- Ти не розумієш, - відвела очі, як Анджеліна Джолі то робить, - материна воля для нього – все.

Раптом перервав мій мобільний – талановиту гру.

Він:

- Я їду, хочеш, проведи мене. Будь ласка…

Я дивлячись на подругу:

- Але, я з Настюхою.

Він:

- Але, ми з тобою не побачимось з півроку…

Як, я можу кинути подругу в такий час розмови...

- Я розумію.

Він кинув слухавку.

Ну, і грець з ним, все одно зателефонує згодом. Пройде час і він передзвонить, він же мене кохає…

Пройшов час – не телефонує.

Образився… «Ха» – але, він мене кохає – зателефонує, стопудняк!

Зателефонувала його мати – прийти на похорон…

Він їхав в потязі до Кийова. В першому вагоні, що зіткнувся з вантажним, хтось там щось переплутав… Всі, хто був в першому вагоні, не врятувались…

Розкажи, це подругам, кльова пригода кохання, так…?

Серйозне рішення

Робота, робота, робота.

Ці мужики, ці жінки.

Цей комп'ютер, монітор, мишка.

Очі болять, заморився.

- Тебе кличе директор.

Сміється біла, розфарбована підлабузниця.

Може просто під…

Іду – очі болять.

- Добрий день, Рафаїл Мойшович.

- І вам також, якщо він добрий. Володимиру Сергійовичу, а чому це ви, голубчику, від графіка відстаєте, а?

Товстелезний палець в мене, що проткни його голкою – потече жир.

- Вибачте, Рафаїл Мойшович, але ви ж самі ресурси забрали…

І почав, хто я, а хто ви, а я казав, а я нагадував. Короче, щоб за тиждень зробив.

Виходжу.

Офіс: сіро – білий з кондиціонерами, сіро – білими людьми, сіро – білими відносинами, та сіро – білою кавою. Чорно – немає, тут воно стирається за сірим.

Кінець сіро – білого понеділка.

На вулиці, чудово, дощ!

Ну, звісно, що коли не треба – він іде, а коли його чекаєш - немає.

Мокрий залажу в автобус.

- Мужчина, «шо» ви тут капаете!

Противний голос десь з глибини.

- Білети, проїзні документи, посвідчення, все показуйте.

- Мужчина, ваш білет, - на мене пре льодокіл «Потьомкін» з жирним волоссям назад та вухами.

- В мене проїзний.

- Покажіть.

Лізу в кишеню – не має, в іншу – немає. Забув. Чорт. Заплатив, та вислухав порівняння мене з: «Такой взрослий мужчина, а бреше, як пацан»

Вийшов – вступив в калюжу. Ноги промокли. Ще не вистачало бронхіту.

До кишені – попироси всі мокрі.

До лотка – зачинений.

До під'їзду – навіжена собака, перестріляв би їх до біса всіх, обматюгала.

Відчиняю двері рідної оселі.

З кухні:

- Винеси мусор!

Прокурений, жіночій бас, майстра спорту по Дзюдо. І знову: навіжений пес, калюжа, в який о радість, райдугою переливається бензин, та смітник.

Вертаюсь.

З кухні:

- Чого, так довго, до лотка ходив?

О, Боже, спаси.

Заходжу на кухню.

Моя суджена, страшний сон дитинства, варить борщ, та пече пиріжки, які сама ж їсть. Її великий стан, займає цілу кухню. На голові – бігуді, на грудях пляма від помідору. Лице покрите, чимось червоно – кривавим.

Виходжу. Диван. Лягаю.

Пружина прямо в ліве стегно. Пульт – не працює. Кішка стоїть і ниє над душею.

Відчую вітерець, з початку з далека, потім поступово наближуються важкі кроки.

- А ти знаєш, «шо» Рома вчора накурився з тим Степаном, якоїсь гидоти і досі немає, а тобі хоть би шо! Аня, пішла гуляти і досі немає, а тобі хоть би шо! Ти коли, лінтяю, розетку починеш! Ти, коли, цей довбаний диван починеш! Ти, коли…

І я втрачаю здатність мислити, тільки: з –з – з. І все червоніє: кімната, телевізор, диван, вона… Все заливається червоооним.

А, де це я?

Навкруги: знайомі стіни гуртожитку, сусід – п'яний спить.

До туалету, у дзеркало: ні, синців немає, начеб – то поголений, голова – не лисіє. Мені двадцять! Мені всього двадцять! Наснилось! Слава Богу!

Все, кидаю тут вчитись, іду в акробати!