Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пт, 27 грудня 2024
06:38

ПРО МІСТО

Елеонора Сіндєєва

Народилася у 1981 році в смт. Софіївка Дніпропетровської області, наразі проживаю у Дніпропетровську.

Закінчила історичний факультет Дніпропетровського національного університету, спеціальність «Історія та практична психологія». Після отримання диплома почала працювати журналістом на телебаченні та у різноманітних виданнях. Член Національної спілки журналістів України.

Писала все своє життя однак до серйозних та постійних літературних вправ взялася не так давно. У 2008 році написала свій перший роман «Скарб», який і став переможцем конкурсу короткого роману «Євроформат-2009» (на початку 2011 року він вийшов друком у видавництві „Альтерпрес” і був презентований у чотирьох містах України: Житомирі, Києві, Полтаві та Дніпропетровську). У творчому доробку маю вже подвійну збірку оповідань (на яку наразі шукаю видавця), кілька повістей і есе та одну п'єсу. Наразі працюю над другим романом.

У 2011 році увійшла до довгого списку всеукраїнського конкурсу п'єс „Драма.UA” та конкурсу оповідань „Майстерня чудес”.
Окрім літератури захоплююся класичною музикою, кінематографом, мистецтвом та фотографією.

З моїми творами можна ознайомитися на сайті мистецького об'єднання Арт-Вертеп: artvertep.com/authors/dwarwick

Норма

Сигарета майже повністю зотліла в руці дівчини, вже четверта підряд, однак вона цього не усвідомлювала, як власне і того, що маленький вогник, дійшовши до відділеного золотавою стрічкою фільтру, зблиснув востаннє і повільно згас. Дівчина дивилась прямо перед собою, вдалечінь, наскільки це можна було сказати про кількасот метрів, які відділяли її від найближчого дев'ятиповерхового будинку. Листя кількох старих дерев, що росли в дворі, були переважно жовті, лиш де-не-де межуючи з вкрапленнями колись повновладного зеленого кольору. Вчора пройшов дощ і повітря наповнювала сирість, проймаючи практично до кісток. Це і змусило дівчину опам'ятатися, вона несвідомо протягла праву руку до лівого зап'ястку і почала розминати його – в таку погоду перелом десятирічної давнини традиційно про себе нагадував. Потім вона опустила очі і нарешті помітила, що тримає в лівій руці вже давно згаслу сигарету, деякий час здивовано дивилась на неї, намагаючись згадати як давно вона її розпочала, потім перевела погляд на майже порожню пачку поруч, викинула недопалок і взяла нову сигарету. Взагалі то, вона кинула палити роки з чотири тому, однак протягом останніх кількох місяців відчувала все сильніший потяг до нікотину і іноді дозволяла собі піддатися йому. Сьогодні був один з таких днів, і не тому, що він був чимось особливим, ні, звичайний день середини тижня середини жовтня середини осені середини (?) повноцінного життя, просто несподівано з'явилося, народилося, постало, вистрибнуло усвідомлення, факт, переконаність, знання. Чому ЦЕ прийшло саме сьогодні, вона не знала, здавалося, до того не було жодних зовнішніх передумов – все як і в останні роки, тобто все як завжди. Саме це здивувало дівчину найбільше, саме над цим питанням вона розмірковувала ось вже годину, закурюючи п'яту сигарету, саме так вона намагалася відсторонитися від ТОГО, що розляглося в її душі до самої лінії горизонту.

Вона перебирала в пам'яті події цього дня, минулого, позаминулого, буденні події тижня, місяця і навіть року. Нічого, тобто не так щоб взагалі нічого, але нічого ТАКОГО особливого, все звичайне, все НОРМАЛЬНЕ. Все було таке ж, як і два роки тому, то чому саме зараз, чому сьогодні?

Все як у людей, все як у всіх: злети – падіння – норма. Сплески ніжності – сварки – норма. Спалах пристрасті – п'ять разів на тиждень – затухання – раз на місяць – норма. Повне взаєморозуміння – бійки – норма. Романтичні подорожі – побут – норма.

Її чотирирічне спільне життя з Володимиром було зразком нормальності, сімейності. Хіба що за виключенням одного – дитини – її, як і штамп в паспорті, вони вирішили «поки що» не робити. А так – все як в усіх, майже класичне – «з журбою радість обнялась». І хоч звучить це песимістично, вона знала, що насправді все значно краще, просто життя воно таке – як би ти не намагався, а все одно приведе до тями, поверне до реальності. А кохання – це частина життя, і як би не оспівували його поети, це так, це лише частина, малесенька цеглинка, яка підпорядковується загальній структурі. В свої двадцять шість вона все це знала, тому останні чотири роки її життя її повністю влаштовували. То в чому ж річ, що сталося, чому зараз?

Можливо це із-за певної циклічності? Вона кілька разів пропонувала Володимиру дещо урізноманітнити їх дозвілля. Зрозуміло, що їх щоденну роботу і все, що було з нею пов'язано, вони змінити не могли, тобто могли, однак не хотіли, адже кожен по-своєму був задоволений своїм місцем, однак все ж якось могли перемоделювати своє дозвілля після робочого дня та у вихідні. Хоча ні, швидше у вихідні, бо в будні часу ні на що просто не залишалося – приготування їжі, дрібне прибирання чи прання, а іноді і деякі залишки роботи. Як наслідок верх романтичності – це приготована нею власноруч вечеря при свічках і романтична комедія по телевізору чи на комп'ютері, дуже рідко – короткий візит до спільних знайомих. У вихідні, щоправда, теж чимало роботи – обов'язкове прибирання, приготування їжі, більш масштабне прання та інші дрібні клопоти. Іноді вони виходили в місто, іноді просто гуляли, іноді йшли в якийсь не дуже дорогий ресторан, іноді розпивали пляшку коньяку з друзями, іноді запрошували їх до себе, іноді їздили до її батьків на кілька днів. І все, і так останні чотири роки. Ні, вона не скаржилася, більше того, вважала це абсолютно нормальним, так жили всі навколо, і іншого просто бути не могло, однак іноді, лише іноді, їй хотілося аби він її чимось здивував, якоюсь цікавою ідеєю, бажано романтичною. Так, як раніше…Три, а тим більше чотири роки тому, коли вони пізнавали один одного і лиш почали проникати один в одного, Володимир її постійно дивував. Дивував своєю оригінальністю, не схожістю на її колишніх хлопців, своїм свіжим поглядом на життя, своїми мріями які, як вона знала, ніколи не здійсняться, своїм почуттям гумору, блиском своїх блакитних очей і сяйвом своєї «голлівудської посмішки». А потім… А що сталося потім? А потім сталося все і водночас нічого. Все, бо вони здійснили своє взаємне бажання завжди бути разом, остаточно злилися духовно і матеріально. І нічого, бо нічого такого поганого не сталося, все було абсолютно нормально, так як і повинно бути. То що не так, чого вона від нього хоче, яких кроків? Можливо трішки змінити свої вихідні? Але як: піти в інше місце, зробити щось інше? Чи є в неї самої хоч якісь ідеї? Власне, чому це повинен зробити саме він, їй же щось не подобається. Хоча ні, не те щоб не подобається, все гаразд… коротше, вона не знала…

П'ятий недопалок полетів у попільничку, рука автоматично потяглася за наступною сигаретою, але потім дівчина зрозуміла, що їй і так вже погано і від ще однієї її, без перебільшення, знудить. Тому вона відсунула пачку подалі, під саме горло застібнула куртку, адже із сутінками густішала і сирість, сперлася підборіддям на поручень балкону і знову спрямувала пустий погляд у багатоповерхівку напроти. Там з кожною хвилиною загоралося все більше віконець, господині по завершенні робочого дня розпочинали готувати вечерю, їй теж потрібно було б розігріти вчорашнє пюре з котлетами, адже Володимир мав от-от повернутися з роботи, однак вона ніяк не могла вивести себе з цього дивного і абсолютно незрозумілого стану заціпеніння.

Чому сьогодні? Вона все ще не знала, а можливо ніколи і не дізнається. А можливо їй взагалі все здалося, можливо просто перевтомилася на роботі чи передменструальний синдром… Вона ж доросла людина, доведено наукою, а головне життям, що кохання в принципі не може жити довго. Те шалене, нестримне і нестерпне почуття, сплеск, надрив, буря – воно не може тривати довго, адже є аномальним для людського організму. Воно спалює, знищує, руйнує. Воно прикрашає життя людини на певний час, а потім має трансформуватися, інакше завдасть лише шкоди. Гарний приклад вона бачила колись по «Animal Planet» – якісь гризуни протягом двох тижнів спарюються без зупину, а потім помирають, і так покоління за поколінням, в них просто спиняється серце, використавши усі свої запаси, зносившись. Так і люди, це доведено, триматися на гребні цієї емоційної хвилі вічно вони не можуть, не стільки через тіло, скільки через вразливу і недосконалу нервову систему. Тому все це повинно змінити форму, це заради виживання, це шлях еволюції. Всі ті люди, які не змогли до цього пристосуватися, були просто знищені, це все логічно. В ідеалі кохання має також еволюційний характер – зароджується, розвивається, піднімається не гребінь, опускається і перетворюється якщо не в пряму лінію, то в синусоїду з мінімальною амплітудою коливань. Як довело життя, лише в такому випадку кохання проживає найдовше. Від цього воно аж ніяк не втрачає свою цінність, навпаки, стає міцнішим, ширшим а головне, тривалішим, надійнішим. Кращого варіанту не існує. Їх з Володимиром кохання пішло по правильному шляху і близько двох років тому вийшло на нескінчену пряму. Обоє це знали, і обоє це спокійно прийняли.

Зараз Володимир повернеться з роботи, різко вставить ключ в шпарину, двічі прокрутить його, відчинить перші, а потім другі двері, увійде, зачинить за собою і відразу ж з висоти своїх понад ста вісімдесяти двох сантиметрів кине ключі на поличку. Зніме взуття, загляне на кухню, потім в найближчу кімнату, зі здивуванням у голосі покличе її – «Люба, ти де?». Ось, цей момент! Раніше він називав її «кохана» і це їй страшенно подобалося, а потім якось несподівано, близько року тому, почав називати її «люба». І саме тому вона відчула, що вперше за своє життя починає дратуватися на матір, якій заманулося назвати її «Любов», адже тепер вона не знала чи він кличе її на ім'я, чи просто ніжно. Було щось в цьому неприємне, хоча вона жодного разу нічого йому так і не сказала, сама не знаючи чому. Так от, потім вона відгукнеться, він зайде на балкон і цьомкне її, в залежності від того, куди припаде цей поцілунок, вона здогадається чи буде сьогодні секс. Вона завжди вгадувала. Потім вони повечеряють, обміняються новинами за день, по черзі приймуть душ і будуть займатися сексом, не коханням, а саме сексом – спокійним, розміреним, звичним, приємним, нормальним. Давно минули ті часи, коли вони кохалися пристрасно і шалено, всюди і при будь-якій можливості. Може то й на краще, адже так не могло тривати вічно, і це факт. Провівши з людиною стільки часу, кожного дня, пізнавши її тіло до міліметру, розпалити в собі пристрасть стає вже дуже тяжко, бо не має для цього хмизу новизни. Тому настає закономірний період ніжності, а потім, попри певні підйоми завдяки різноманітним іграшкам, ситуаціям та експериментам, все одно приходить автоматизм. І цього вже не змінити, так відбувається завжди. З усіма, це – норма. І ось тут Люба мала собі зізнатися, що попри все знання, цей факт її бентежить. Точніше проблема в іншому – вона перестала почувати себе бажаною. Так, була ніжність, були позитивні враження, були оргазми (не такі сильні, як раніше, однак майже завжди були), однак не було того колишнього відчуття, що вона ЄДИНА, що вона прекрасна, що вона найсексуальніша. Навіть попри те, що це було далеко від правди, кілька років тому вона все це читала в очах Володимира, а зараз в них лише іноді, раз на тиждень чи два, чи навіть місяць повільно пропливає фізичне бажання – не її , і навіть не її тіла , а просто тіла, м'яса. Так їй здавалося, хоча вона й була певна, що він її все ще любить. Але ж…

З роздумів дівчину вивів звук ключа, що повертався в шпаринці, вона заховала сигарети за попільничку, однак не піднялася. Двері відкрилися, закрилися, солідна в'язанка ключів хряснула об поверхню маленької тумбочки. Люба відсторонено відзначила, що цей звук починав її з кожним днем все більше дратувати. Кроки… Здивований знайомий голос: «Л(л)юба, ти вдома?».

– Я тут.

Володимир зайшов на балкон.

– А що ти тут робиш? Холодно так, я змерз як собака.

Не чекаючи на відповідь, він нахилився і поцілував її в маківку, потім щось пробурмотів, спустився губами до скроні, а потім почав цілувати шию, повільно розстібаючи куртку.

«Сьогодні. Коли це було востаннє: в четвер чи в суботу?»

Люба не могла згадати, та й не намагалася, вона лиш віддалася цим прохолодним губам. Вона знала як все буде, куди зараз опустяться його вуста, де будуть його руки, де він спиниться, де все потім знову розпочнеться. Вона знала все це, бо він знав, що саме так їй подобається. Та невже він не знав, що коли те, що подобається, робиш постійно, кожного разу, протягом тривалого часу, то наступає закономірне перенасичення і все може перейти в розряд ненависного? Хто зна що він думав, а от вона сьогодні вкотре в цьому переконалася. Це все абсолютно нормально і було б все як завжди чудово, якби сьогодні до неї не прийшло це кляте усвідомлення . Невідомо чому саме сьогодні і чому взагалі прийшло, однак воно вже є, оселилося в її серці, заполонило її мозок, і відкинути його вона вже не в силах. Люба просто зрозуміла, що не хоче такої норми.

Зараз вона розігріє Володимиру вечерю, потім вони приймуть душ, кожен окремо, можливо запалять кілька свічок, будуть займатися сексом, можливо вона навіть буде більш пристрасна, ніж останнім часом, можливо розпалить себе якоюсь фантазією, ймовірніше за все зробить так, щоб він отримав значно більше задоволення. А потім вони заснуть, кожен в своєму куточку величезного ліжка. Їй потрібен цей час, адже завтра зранку вона вже не зможе себе дурити – воно усвідомлення прийшло, тож вона скаже йому, ще сонному – «Я більше не можу ТАК» і це вперше за останні два роки вона скаже йому всю правду. Він зрозуміє, можливо не відразу, але зрозуміє, бо це нормально, таке життя.


Firebird  (30.10.11 19:40): Мова: 5

Грамотність: 5

Майстерність викладу: 3
Забагато займенників. Є невиправдані тавтології. Завеликі «нечитабельні» абзаци. Важко побудовані фрази, коли ритмічні паузи і розділові знаки не співпадають.

Сюжет: 4
Відповідає задуму, але не захоплює.

Герої: 4
Природні у тексті, але неяскраві.

Авторський стиль: 4
Не впевнена, що відрізню цей твір з-поміж йому подібних по жанру, темі або викладу думок.

Враження від тексту: дивні.
Наче все нормально написано, а мене не чіпляє.
Відповісти | З цитатою
Євгенія  (25.10.11 13:07): Життєво, в чомусь песимістично і знову ж сумно :(
Хочеться вірити що вони таки поговорять і щось в їх житті зміниться на певний чам. А коли знов стане занадто звично - поговорять знов і знов щось змінять.
Цитиючи останні слова оповідання: "Таке життя".
Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Конкурс творчої молоді «Літературна надія Дніпра - 2011»

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті