Оксана Самойлова

Рік та місце народження: 10 лютого 1993 р., с. Миколаївка, Дніпропетровська область
Освіта: ДНУ ім. Олеся Гончара, 1-й курс
Захоплення та уподобання: музика та література

*****

Скільки пройдено людьми доріг
Скільки камінців зруйновано водою,
Скільки вічності швидкий потік
Великих подій забрав із собою!

А скільки полягло молодих життів
У незабутих і забутих битвах!
Скільки свинцем розбитих шляхів
Сльозами омито в молитвах!

Скільки сердець розбито любов’ю,
Скільки понівечених життів
Мішали свої сльози з кров’ю,
І не падали від разючих слів!

Скільки людей пізнало страждання,
Та,попри все,несли в душі Надію!
І після всього постає питання:
Як я себе жаліти смію?!

Я

Я -це ти,він,вона.
Я тут,десь. І там.
Я -це келих п’янкого вина,
Я - вранішній туман.

Я -це дощ сніг і вітер.
Я -сонце.Я-весна.
Я -це одна літера,
Та я не така вже й проста.

Я – це Всесвіт в маленькому слові.
Я – це мільйони зірок.
Я плавають у відкритому морі,
Часом я – купка брудних тарілок.

Я – це твої наймиліші мрії,
Що від світу ховаєш глибоко в собі.
Я – твоя Любов,твоя Надія.
А,взагалі,я-це займенник в однині...

Зустріч

Я йшла по людному коридорі,
Шукаючи шлях серед веселої юрби.
Я йшла…але раптово
В моїх очах з’явився ти!

Моя душа шалено затремтіла!
Мить,і мене охопив вогонь.
Тоді я, напевно, згоріла,
А серце билось десь коло скронь!

Ми не бачились так довго, друже!
Може вічність, чи навіть дві!
Я так сумувала за тобою!
Я весь час шукала очі твої!

Ти подарував мені найдорожче,
Найсвятіше з усіх почуттів.
Розуміння!Щастю з ним не зрівнятись,
А радості й любові поготів!

І ось, стоїш ти поруч, недалеко,
Шукаючи очима когось у юрбі.
Високий, прекрасний,наче лелека…
І я посміхнулась тобі…

Моє серце тихо затремтіло,
Щось забуте в ньому відродилось.
Та очі мої твоїх не зустріли…
Ти мене не помітив, а я не зупинилась…

І пішла я далі, засмучена, розбита,
Сповнена відчаєм марних надій.
І душа моя понівечена і зі шляху збита
Заблукала десь у юрбі шумній…

Вір

Вір, що твоє життя важливе,
Важливий кожен день новий.
Вір в добро, у казку, в диво,
Вір, що, навіть, камінець живий.

Вір, що наше Сонце вічне,
Бо вічно вітер пісні несе.
Вір, що перший зустрічний
Тобі лиш радість принесе.

Вір, що за зимою йде весна,
Вір, що від тепла все оживає.
Вір, що без жорстокого зла
Добра у світі просто не буває.

Вір, що ворог – друг твій,
Бо,як ніхто,недоліки підкаже.
І що у пісні, хоч і сумній
Про свою любов тобі хтось розкаже.

Вір у випадок, в себе, у долю,
Вір, що людина здатна творити дива.
Вір, що серед широкого поля
Не сумує одинока трава.

Ти просто вір, що прийде щастя,
І тишу серед ночі розірве грім.
Ти вір і ніхто не зможе вкрасти
Впевненості у душі твоїй…

*****

Бринить сльоза на змарнілій щоці ветерана,
Грає оркестр, лунають вітання слова.
А у серці болить і знову кровоточить рана, -
Пекельний слід, що залишила за собою війна.

Він пам’ятає кожну ту жахливу мить,
Він пам’ятає все: крики, болі.
І знов ожив і знову в голові гримить
Холодний бій з гарячим бажанням крові.

Скільки розбито доріг і скільки кроків,
Скільки сліз,печалі, мук, страждань.
Скільки волі і життів ті червоні роки
Забрали разом з сотнями нездійснених бажань.

Скільки він у снах даремно домом марив,
Скільки він разів хотів змінити світ.
І ось стоїть перед руїнами, мов примара,
Біля розбитих, спалених рідних воріт.

Згоріло все, і серце розтрощене згоріло
Від подиху невідомого майбуття.
Жити вже так палко не кортіло,
Бо то було не його, чуже життя.

Минули роки і світ трішки змінився.
Трішки світла з’явилось у вікні.
Він з долею своєю змирився,
І ночі все рідше бували страшні.

Та часом, у травні, приходять діти,
Розпитують, роздирають старі рани.
І знову в ночі, темрявою зігріті,
Повертаються старі примари.

Колись він все б віддав,аби не страждати,
Колись для нього це було важливо.
Найкраща властивість пам’яті – забувати,
Але це забути просто неможливо.

*******

Я заблукала, серед стін загубилась,
Серед голих, холодних стін.
І тривога в душі розродилась
Сотнями огидних створінь.

Думки залишили хвору свідомість,
Всередині лиш пустка німа.
Важка жорстока «невагомість»
Відібрала усі права.

Не чути ні голосу, ні сміху.
Життя немов німе чорно-біле кіно.
Немає більше у падіннях втіхи,
Не п’янить більше солодке вино.

У забавах розчинилася доля,
Не видно в тумані опущених рук.
Лиш біль і відчай, і втома,
І крик стоголосих розлук.

У тумані – там все життя.
Всі плачі і колючі тривоги.
Там згнили всі почуття,
Там розчинились всі дороги.

Усі босоніж пройдені шляхи,
Усі твої великі війни
Ти проміняла на шматок нудьги,
І на в’язниці обшарпані стіни.