Народилася 10 квітня 1992 року. Зараз проживаю в Дніпропетровську. Навчаюсь в ДНУ ім.. О. Гончара на факультеті української філології. Хобі: художня література, журналістика, фото, психологія.
Конкурсні твори:
Втраченому другу
Розбиті мрії… Дзеркало пусте…
І не знайти у ньому більш нікого,
Хто той вогонь в руці своїй несе,
Хто золотить печаль мою убогу…
Де, сестро, ти?… за тебе я молилась.
Невже незручно стало в молитвах?
Невже з тобою гордою була?
Ти сита мною… Тім то я пуста
Що ставила завжди на перше місце
Любов свою… Нав’язливу й смішну…
А ти до мене йшла, щоб помолиться,
Щоб перелить мені свою вину.
Щоб виболіть в мені свої напасті…
Щоб совість розумінням відбілить.
Ти бідами ділилася, не щастям…
Ти до других спішила в добру мить.
А я, дурна, училась розуміть.
Та Головне недавно зрозуміла:
Що ти, нажаль, не те що поболіть,
А й порадіть за мене не уміла…
***
Це місто спить… Закутане минулим.
Лиш ностальгія спогадів людських
Не спить іще… Вона тривожить сни,
Вона крадеться в душі… Хай сумують
В своїх квартирах… В клітках для міських.
І їм від цього вже, мабуть, нікуди
З тих кліток чорно-білих не втекти.
Вони були птахами… Нині люди…
І як би все це правильно збагнути:
Середнє межи звіром
й сірим птахом –
це ВОНИ?...
***
Моє кохання там, де Латориця,
Як синя стрічка, в’ється поміж гір,
Де дуб старий в молитві похилився
Під сірою завісою дощів…
Там пахне лісом, проліском, дзвіночком…
Рікою пахне й небом голубим.
Там темноокі і казкові ночі,
Людей голублять спокоєм своїм.
Здавалося б, ну що у нім такого,
У тому диво-краю, поміж гір?...
У мене там, мабуть, нема нікого,
Хто б знов мене побачити хотів.
І з тим, для кого я б туди летіла,
Якби мені хоч пару сизих крил,
Нас доля дуже різними зробила,
Щоб ми одним єдиним буть змогли…
Моє кохання там, де Латориця,
Як стрічка в’ється до долини, вниз.
Коханий, стань під дубом… Помолися,
Щоб ми під ним зустрілись ще колись…
***
Душею болію за тебе, країно,
Нехай добрий Бог спокій твій береже,
Хай діти твої, як єдина родина,
До купи одної зберуться уже…
Нехай не шукають десь хлібу легкого,
І спину не гнуть у чужій стороні,
Бо там, за горами, немає нікого,
Хто руку протягне в безрадісні дні.
Там люди хороші, звичайно… та наші,
Усе ж таки рідні… і як не крути,
Хіба полишати все рідне нестрашно,
Хіба вам не страшно із дому іти?
Вас звідсіль не гонять, а там вас не ждуть,
Ви там емігрант, а тут ви Людина,
Працюйте сьогодні на совість і тут
Будуйте багату країну!
***
Палає в грудях сонце весняне,
У пам’яті навік живі ті люди,
Які любили й лишили мене,
Пішли з життя… Мені ще й досі чути
Їх голоси… Вже рознесли вітри
Їх душі в трави, в неозоре небо…
Не маю сил від спогадів втекти,
Бо це те саме, що втекти від себе.
***
Ти – просто Ти… Один із міліонів.
Ти маєш мрію. Хай тобі щастить.
Білет в життя лежить в твоїх долонях.
Ти – пасажир цього трамваю. Ти –це Ти.
Тобі в житті зустрінеться багато –
Зупинки різні будуть. Не зійди.
Терплячим будь, життя нас вчить чекати.
І пам’ятай завжди, що ти – це Ти.
Із міліонів ти один такий.
Хай розум твій і серце будуть чистими.
Ти маєш гідно труднощі пройти.
Бо ти – це Ти! Ти цілий світ! Ти особистість!
по-перше, щирійсть й незіпсованість, яку не можна набути, але просто загубити;
по-друге, збалансованість форми й змісту,
й останнє, вихід з відкритим забралом на такі одвічні питання, як "хто я є?" ("ти - це Ти")
Гдаю, вже можна привітати :) Відповісти | З цитатою