Олена Плосконос

Здоровенькі були! Ім`я моє Олена, прізвище Плосконос. Народилася 12 березня 1992 року в мальовничому селі Андріївка (Широківського р-ну, Дніпропетровської обл.). Але життя мене занесло далеко від дому, тому що навчаюся я в Варшаві (на третьому курсі Міжнародної Безпеки в Вищій школі менеджменту). З Дніпропетровськом пов`язує мене навчання в Малій академії наук, три роки проведених в безпосередньому контакті з цим містом і його жителями.

Захоплююся спортом, особливо бразильським танцем-боротьбою під назвою капоейра. Також цікавлюся читанням книжок - такою банальщиною раніше і такою рідкістю тепер.

Свої творіння публікувала в Широківській районній газеті "Вісник", навчаючись в Малій академії наук (журналістика) неодноразово брала участь в творчих конкурсах, займала призові місця, але які саме на превеликий жаль вже не пам’ятаю... Також була учасником багатьох літературних конкурсів Широківського району. І останнє чим можу похвалитися, тим, що я лауреат конкурсу "Обдаровані діти - надія України" в номінації "Юні поети".

Конкурсні твори:

Щастя

Його ми шукали усі в шоколаді,
Але не відчули той дивний фермент,
Хотіли почути в концертах Вівальді,
Але там не душа, а лише інструмент.
Ми очі свої утопили у фільмах,
Та знову реальність збудила від сну,
Серця наші, мов в сигаретному фільтрі,
Тримають в собі нікотин та смолу.
У каві міцній своє щастя шукаємо,
В хорошій роботі, в багатих батьках,
Крізь гроші і славу його ми гукаємо,
А невдачу маленьку оспіваймо в віршах.
Шукаємо в чатах, на сайтах, в онлайнах,
У вікнах чужих і далеких краях,
Емоції всі виражаємо в смайлах...
Та чи вистачить байт в електронних сльозах?
Чи вистачить їх, щоб умити обличчя,
Щоб горе скупати, щоб туш потекла?
Ні, дорогенькі, так щастя не кличуть,
Не ходять так просто крізь дзеркала!
Шукайте його у сусіда по парті,
Десь там, всередині блакитних очей,
Шукайте на фініші, як і на старті,
Нових почуттів до знайомих речей.
Гукайте його у турбінах кохання,
Кричіть щоєсили в безодню життя!
Майбутнє – минуле, реальність – бажання,
Біль, але щастя, а насолода – сміття...
Цілуйтесь, летіть, кохайте, кохайтесь,
Шаленійте від цегли, від хмар, від води,
Віддайтеся кайфу, життю віддавайтесь!...
І щастя загляне на хвильку сюди...

Дванадцять раундів проблеми

Я сьогодні боротимусь з ним!
Буду битись до сліз і до крові,
Може потім пишатимусь цим,
А можливо доб`юсь лише болю.
Я його хочу вбити сьогодні,
І забитись в конвульсіях щастя,
Нагодую я очі голодні –
Покажу все в яскравім контрасті.
Я сьогодні ламаю кордони,
Розбиваю лампади журливі.
Я не вірю в фізичні закони,
Я не вірю в звороти пестливі…
Хто цей «він», з котрим я борюся?
Хто на ринзі з іншого боку?
Це той фатум, котрого боюся,
Моя доля, моє загадкове судоку.
От, нарешті ударили в дзвони,
І життя в цей момент атакує –
Позлітали з голів всі корони…
Власну кров на губах я смакую.
Відчуваю удари у спину,
І за хвилю я вже на колінах,
Відчуваю, що зараз загину…
Пурпурові струмочки по стінах…
То стікає кров тих, хто був перший,
Хто програв свій раунд, свій бій –
Може сили були трохи менші,
Може в серці не стало надій…
Скільки душ посивіло вже тут?
Скільки поту і сліз пролилося?
Але я не знайшла п`ятий кут,
Та й шукати не довелося.
Я боролась! Упала – не вмерла,
Не здалась, а продовжила бій!
Що ти дивишся, лагідне стерво?
Так, радію я муці своїй!
Адже тяжко лиш Тим, хто живий ще,
А хто вмер, той не знає турбот.
Піднімуся з колін, може й вище
І заткну я прекрасний твій рот!
Я борюся з тобою життя,
Мов з хворобою – гриппом чи СНІДом –
Може прийде мені каяття,
Але лиш за останнім обідом!
Ну а зараз – мій раунд останній
І на рівних з тобою ми б`ємось.
Тут не місце удачі спонтанній –
Трохи часу – і знов розійдемось.
Будем жити, за руки триматись,
Душа в душу, мов брат із сетрою.
Точно знаю – не можна здаватись…
І вітатись брудною рукою.

Біла полоса

«Болить?» - спитаєш ти у мене,
А я крізь сльози посміхнусь –
Занадто кров моя шалена,
Щоб відкриватися комусь.
Занадто швидко б`ється серце,
Думки пульсують в голові,
Характер в мене трохи з перцем…
Кому це знать, як не тобі?..
«Знов плачеш?» - скажеш ти мені,
Я відповім, що вітер в очі,
Що просто холод по спині,
А ти зігріти вже не хочеш.
Уже розплетене волосся
І фарби щастя потускніли…
Чому так в світі повелося?
Чому тривоги знахабніли?
«Сама?» - звучить твоє питання,
А я ховаю погляд в небі,
І шлю під хмари побажання,
Щоб знов загинути без тебе!
Я кожен раз жива з тобою,
І кожен раз одна вмираю…
Вже краще холод за спиною,
Але хоч так я воскресаю.
«Кохаєш?» - шепіт твій долинув
І зупинив у жилах кров…
«Чому раніш мене не кинув?!
За що караєш знов і знов?!
Кохаю? Нехтую тобою!
Огидний ти, за що кохать?»
…Думки нахлинули рікою,
Але словами їм не стать!
«Кохаю…Звісно ж…Ти прекрасний…» -
І знову погляд в небеса.
Вже краще буду я нещасна,
Але хоч біла полоса…

***

Гірка, мов чорний шоколад, розлука
Нас із тобою розділила
І неземна пекельна мука
Моє серденько охопила.
Чи чуєш ти моє прохання?
Чи знаєш ти жагу мою?
Чи бачиш ти мої страждання?
Я їх мов зорі розгублю,
Нехай вони зітліють в небі,
Мов недогарок від свічі.
Мені твоя любов не треба –
Вона лиш іскорка вночі,
А я бажаю, щоб кохання
Було немов вогонь палким,
Вже не лякає розставання,
Я не сумую ні за ким.
Я вже забула про всі муки
І лише звичка «я- твоя»
Згадкою обпікає руки…
Я не твоя! Я нічия!
Живу тепер сама для себе,
А ти мене згадай колись.
Мені твоя любов не треба –
Вона пуста безмежна вись,
А ти немов дволикий Янус,
В обличчя – лагідність, любов,
А як сама тепер зосталась,
То стало ясно без розмов,
Ти не кохав, а лише сіяв
Горою лестощів сліпих,
Ти ними сипав і не мріяв,
Що так повірю я на них…
Але всі ті часи пройшли –
Я вільна, я живу для себе…
В душі лиш фразу залишив:
«Мені твоя любов не треба!».

***

Два закоханих серця….
А ще дві печінки,
Їхні нирки
І дві селезінки ...