Надія Шаповалова

Всім привіт! Моє їм'я - Надія. Мама казала, що так назвала мене, бо саме в моє крихітне тільце 18 років назад втілилася вся її надія. Що ж, лише в мої силах її виправдати!

Народилася я 16 червня 1993 року в славному місті – Дніпропетровську. Зараз навчаюсь у Хіміко-Технологічному університеті, за спеціальністю «Екологія та охорона навколишнього середовища». Звісно, професія, не дуже творча, проте, вчусь я з задоволенням, в цьому році почала відмінно другий курс.

Щодо моїх уподобань, я з восьми років захоплююсь, написанням віршів, проте, здебільшого, на російській мові, але це в жодному разі не заважає мені всією душею любити слово моєї Батьківщини! Захоплююся фотографією, подорожами, дуже люблю пізнавати якомога більше нового та цікавого.

В моїх планах на недалеке майбутнє – об'їздити увесь світ, починаючи з рідної України.

Вірші мої публікувалися у шкільних газетах. Навчаючись в університеті, якось все не знаходжу часу, щоб віднести їх до редакції. Проте, в минулому році перемогла на конкурсі «Зірковий час» в номінації «Театральне мистецтво», прочитавши свій вірш.

http://stihi.ru/avtor/sibila

Псевдонім: Рыжая Надежда

Реалії нашого часу

У нашім часі не кохають люди
Шалені очі та легке буття.
Вони шанують те, що зміг здобути.
Приймаючи жагу за почуття.

Вони себе плекають кожен ранок,
Випестують усі свої гріхи.
І, не дай Боже, десь новенька рана -
Одразу ж боягузами – в кутки.

Це схоже на нікчемне полювання:
Ти або звір, або ловець – не суть.
Ти з’їш вороже серце на снідання,
Або твоє на завтра принесуть.

Батьківщині

Я люблю тебе, зоре моя незгасаюча!
Іціную найменше твоє забуття.
Я – майбутнє твоє, нескінченно палаюче.
Я – твоє недарма зсиротіле життя.

Ти для мене зростила гаї нескінченними
І мені в подарунок дала всю себе.
Я – корінням в твоєму міцнішому дереві
Простираю долоні до самих небес.

Де б не бути, не бігти, куди не втікати би,
Доля виром безжальним несе в майбуття.
Все одно я безмежно та вірно кохатиму
Ту калину червоную – символ життя.

***

Зачарую безодню ночі
Буду янголом мрій таємних.
Стану тою, ким ти захочеш…
Тільки ти не залиш мене.

Я втіку від твого болю…
І залишу собі на втіху
Свою сумну дівочу долю
І шматочок твого сміху..

Втрачу глузд, як останній, бездушний
Раб цього невеликого світу.
Тільки ти не зостанься байдужим!
І врятуй мене від цього гніту..

Нескінченно від тебе втікатиму,-
Все для того, щоб ти наздогнав!
І страшенно тебе кохатиму!
Як у вічних чарівних снах.

Ти не чуєш, в повітрі щось дивнеє?
Наче хмара між нами висить…
Так, то сум і кохання розбитеє…
Доторкнись і відчуй, як болить.

Ні, не бийся, я стану невидною,-
За тобою,… як та мара..
Буду сліпо блукати по світу я
Буду вірити вічно в дива.

Прощавай, я тебе залишаю,
Та, проте, ти завжди пам’ятай,
Що тихеньке моє «кохаю»
Більше навіть за неба край.

Мій світ

А я створю той дивний світ,
Де будуть тільки добрі люди.
Ті, що літають уві сні…
Так-так, тебе у нім не буде.

Хороші, милі, незрівнянні,
Ті, хто був другом навіки!
Ті, що не знають слова «зрада».
Так-так, всі не такі, як ти.

Ті, що не грають поза грою
І не ховають запитання.
Ті, що пожертвують собою
Заради вічного кохання.

Чарівний світ – навколо щастя!
І всюди посмішки людей!
Повір, створити спромоглася б…
Але ж не буде там тебе…

Без тебе жити ще не вмію.
І хоч караюсь, чесне слово,
Та я кохаю. І не смію
Тебе залишити самого.

Чекаючи коханого з війни

Нехай холодним водоспадом море сліз
Проллється крізь твої дівочі сни…
А ти молись, щоб день тепло приніс,
Чекаючи коханого з війни.

Нехай в матусі молодої сивина
І батька третій день як вже не бачиш…
А ти кріпись, поволі пригортай
Малого, що тепер постійно плаче.

І ти тримаєшся, щосили, на дива.
Маленький братик міцно пригорнувся.
І знову постріл. Чуєш ти слова:
«Сестричко,чому він не повернувся?»

«Не бійся, любий – кажеш мимохідь -
Наш тато зовсім скоро буде з нами.»
А у самої так усе болить,
Що наче врізалася в серце тяжка рана.

Заходить сонце знов, а ти не спиш,
Бо за коханого життя давно не певна.
А мати, бідна, плакала всю ніч,
Як знала те, що батько давно мертвий.

А на світанку лист вам принесли.
Розкрила. І холодними вустами
Читаєш те, що батька не знайшли
І падає додолу твоя мама.

Вона злягла уже через три дні:
Не їла зовсім, навіть не спала.
І лише очі ті… такі сумні
Давали знати, що іще жива.

«Матусю! Я прошу! Не помирай!»
Благала зі сльозами на очах.
Малий за шию міцно обійняв,
Не розуміючи твій лютий страх.

«Розумниця, голубонько моя,
Я вже не можу так, я помираю.
Пережила тепер своє життя.
Пробач, але тебе я залишаю.

Ні, донечко, не плач, ти зможеш все!
Тримай малого, не покинь його!
Нехай вас, дітки, Бог побереже…
Та дочекайся милого свого…»

Ти поховала рідну біля хати
Під вишнею, що здавна тут стоїть.
І здивувалась,що малий чомусь не плакав…
Хоча, навряд чи все він розумів.

Проходить день, там ніч і знову ранок.
Ти обіймаєш братика міцніше…
І вороги чомусь обходять ганок…
Ти молишся за любого частіше…

Аж раптом двері хтось штовхнув ногою.
Ховаєш ти малого під столом
І бачиш, що солдатів зайшло двоє -
Береш у руки батьків чорний лом.

Кидаєшся на них, немов вовчиця:
«У нас нема чого збивати з стріх!
І навіть я уже не молодиця!
Геть забирайтеся! Бо повбиваю всіх!»

І раптом той, який стояв позаду,
До неї свої простягнув…
Вона вронила лом, скрикнула радо
«Коханий мій! Невже це ти вернув?!..»

І кинулась в його міцні обійми,
Цілуючи забуті вже вуста,
Помітила, що став він дуже дивний -
В очах, як прірва, вічна та пуста…

І промовляє він до тебе «Мила,
Я йшов сюди через багато міст…
Побачити тебе жадав щосили…»
І падає він, як осінній лист.

…ти бачиш кров, що крізь сорочку сходить…
Невже? Невже її любов помре?
Ну а товариш очі все відводить…
«До ранку – каже – він не доживе».