Анна Мілохіна

Привіт, люди! Мене не звуть, я сама приходжу :) А моє ім'я та прізвище - Анна Мілохіна. Я народилась у Дніпропетровську морозного дня (15.02) відносно далекого 1993-го року. Ось вже другий рік, як я навчаюсь на спеціальності "видавнича справа та міжкультурна комунікація" у ДНУ ім. Олеся Гончара.

У моєму житті багато місця для творчих захоплень. Я займаюся музикою (гітара, вокал, написання текстів пісень), акторським мистецтвом і літературою.

Писати власні оповідання я почала нещодавно, так що поки що не маю досвіду участі у літературних конкурсах.

Сподіваюсь, що "Літературна надія Дніпра" стане моєю першою перемогою :)

Бажаю всім іншим конкурсантам вдачі!

Намальоване щастя

1

Коли на дворі темніло, я любив розглядати у сутінках стару кімнату-майстерню. Усе тут відображало характер експресивного молодого художника, від дотику пензля якого залежало моє життя. Тут царював вічний гармидер : фарби і старі полотна, пензлі та палітри,незавершені ескізи та проміння вечірнього сонця,- усе це перепліталось у різнокольорові плями, які здавалися порталами в інший, загадковий магічний світ. Коли я довго розглядав лінії контрасту, повільні та поважні рухи тіней, спостерігав за цікавою грою світла, я часом забував про свою сутність і поринав у цей незбагнений для людей внутрішній.

Я полюбив людину, яка створила цей магічний світ. Молодий амбіційний хлопець років двадцяти п'яти з високим лобом і вольовим характером. Настрій мого творця змінювався доволі часто. У хорошому гуморі він приходив додому пізно ввечері та творив дива на мольберті лише під світлом місячного сяєва. Може в цьому і є секрет його магії? Коли ж він перебував у поганому настрої, то весь дім наповнювався сірою та важкою атмосферою. Художник часто злився, звинувачував себе у всіх невдачах, знищував свої шедеври. Одного разу мій творець навіть збирався підпалити майстерню, але на щастя,його зупинила пані у червоній сукні, з якою молодий художник часто пив вино, голосно сміявся та торкався її губ.

Ця пані мені теж подобалась. Вона любила приходити, коли художника не було вдома, заварювати собі ароматний чай і довго сидіти у майстерні . Вона нас жаліла, торкалась полотен , і від її дотику ставало тепло і спокійно. Може вона теж відчувала цю магію? А коли сідало сонце, приходив мій творець і у сутінках майстерня перетворювалась у магічний простір. Вони разом сиділи на підвіконні, сміялися та дивилися на порожню вулицю. А останні сонячні промінчики бігали по стінах майстерніі будили тіні. Може тому я і прокинувся перший раз саме тут…Мені здається, що в іншому місці такого дива не могло б статися.

2

Я майже нічого не пам'ятаю про свій День Пробудження. У пам'ять врізалися лише якісь химерні моменти: з початку - різкій біль по всьому тілу від передавлених ліній та необережно нанесених штрихів, потім – взагалі, якісь долі секунд у картинках – затишна майстерня, обличчя молодого художника, дотик сонячного проміння, чийсь голос надворі, запах польових квітів.

Тоді я багато спав, точніше сказати – я спав майже завжди. Мені подобався цей стан. Моя душа не була прикута до тіла,тож я мандрував у своїх снах (а може у дійсності?) по різних долях,країнах, світах.

Мені наснилося, що я був актором – красенем. У той день мав відбутися мій дебют на великій сцені. Я бачив як актор ретельно готувався до показу своєї першої значущої ролі: довго наносив грим, приводив у порядок костюм та думки. А потім я виходив на сцену. Мені в очі світили сліпучо-яскраві прожектори і я не бачив нічого крім цього яскравого світла. Не дивлячись на дискомфорт, я почав грати свою роль та пережив справжнє почуття ейфорії від того,що я займаюся справою свого життя.

А ще мені снилося, що я був кульбабкою. Дивно, але я міг переживати усі почуття цієї рослини. У моєму сні кульбабка завжди була щаслива, адже вона змогла розвіяти усе своє насіння по світу ,так би мовити виконати призначену їй природою місію, і тепер могла просто милуватися світом, перегукуватись зі своїми нащадками.

Але найбільше мені подобалась дійсність, де я був величною старою горою, яка знаходилась у центрі невеликого селища.

Кожного ранку кисільний туман лагідно окутував мою поверхню. Жителі села шанували цю гору як божество та заступницю свого селища. Коли небо яснішало, і починало сходити сонце, до підніжжя гори підходили місцеві жителі. Вони вклонялися мені та раз у місяць приносили щедрі дари.

Якщо на небі були хмаринки, то вони торкалися моєї вершини та передавали найважливіші новини, обговорювали їх. Та більш за все у моєму сні мені подобалось той момент, коли наступала ніч. Холодний вітер тоді заводить свою невеселу пісню, місяць, як чарівний диск, викочується з-за хмар, і на землі прокидається щось потойбічне. І небо, і земля, зливаються у магічному потоці, і моя душа танцює разом із ними…

І все ж я впевнений, що це були не просто сни. Просто мені була дана така унікальна можливість: зазирати у різні долі, жити у чужій душі. Мабуть, я отримав цей подарунок за те, що моя власна душа трималася на намальованому тілі за волосинку і могла відриватися у будь-який момент. Все рівно я вдячний за таку можливість. Але коли я повертався у майстерню молодого художники ,я розумів, що я вдома і це моє справжнє життя.

3

Коли я прокидався, то любив деякий час не відкривати очі, слухаючи як звучить світ. Того ранку я зробив так само. У квартирі лунала легка музика та доносився сміх пані у червоному. За вікном капав дощ .Я довго вслухався в кожен звук, доки не вирішив відкрити очі. Я дуже здивувався , бо не очікував зловити на собі погляд молодої красуні. Декілька хвилин я просо мовчки розглядав її. Незнайомка була дійсно гарна. У її довгому русявому волоссі заплутався вітер і намагаючись виплутатися, він розворушував прядку за прядкою. Природа нагородила дівчину великими зеленими очима, що дивилися на співбесідника з легкою іронією, та маленьким, гострим носиком. На її рожевих губах блищало сонце, немов закохане у них воно не опускалось нижче, не піднімалось вище,а залишалося на її вустах. Незнайомка стояла босоніж серед квітучого фруктового саду,ледь торкаючись кінчиками пальців землі. Там щойно пройшов дощ, і великі краплі сповзали з листя дерев та кущів та розбивалися об землю. На дівчині було одягнене літнє платтячко кольору неба. Її фігура була трохи дитячою, тендітною, але це не псувало її краси, а лише додавало її вигляду легкості , приковувало погляд. У її очах горів маленький вогник, на обличчі застигла посмішка. Таке враження, що вона зараз хотіла лише одного: зірватися з місця та закружляти у веселому танці. Її тіло з першого погляду здавалося пластичним та легким. Вона протягнула співбесіднику руку, немовби запрошуючи його на танець у свій світ.

« Радий вітати вас у майстерні», - сказав я. « Нажаль моє ім 'я не в ідоме. Та якщо ви пам'ятаєте своє, я би був його почути його.» Незнайомка сміялась, дивлячись мені в очі.

« Вибачте за мою наполегливість. Ви, мабуть, дуже втомлені після Створення. Коли захочете поговорити,- я до ваших послуг»,- трохи соромлячись промовив я.

Через деякий час у майстерню зайшов Творець. Він був у хорошому гуморі. Художник збирався творити Чудо. Я заворожено спостерігав за ним. Творець взяв у руки олівець та почав плавно, але впевнено створювати чиюсь душу. Мене настільки захоплював цей процес, що я забував про все, навіть про свою сутність. Художник створював ескіз. І раптово я почув голос ЇЇ голос. Незнайомка співала ліричну пісню на незнайомій мені мові. Так спокійно і тепло стало на душі, що я заплющив очі і задрімав . Не знаю, скільки пройшло часу, але коли я прокинувся було вже пізно. Непроглядна темінь ночі. Незнайомка навіть не поворухнулась.

« Я буду називати тебе Ізольдою… Ти не проти?»

4

Весь день я спостерігав з Ізольдою, а коли сонце закотилось за горизонт і у майстерню прийшли сутінки, я знову задрімав. Мені снився артист, який на сцені забув слова, кульбабка, що прогиналась під вітром, і гора серед великої піщаної бурі.

А потім я побачив квітучий сад. З листя дерев та кущів капали прозорі краплі дощу. Я довго блукав серед квітучого саду, доки випадково побачив Ізольду. Вона, легка та тендітна, кружляла на маленькій галявині, збираючи на себе свіжість погоди. Я настільки був здивований, що просто застиг на місці. Коли, вона побачила мене, то не злякалась, взяла мене за руку і потягнула до себе:

•  Я чекала на тебе, Герою,- сказала вона сміючись.

•  Чекала?

•  Так…довго-довго. Прошу, забери мене в інші світи. Мені тут набридло.

•  Я лише декілька днів тому побачив тебе вперше…Невже тобі вже не подобається тут?

•  До того я зустріти тебе я пролежала у темному підвалі більше ніж 15 років. Я одне із перших творінь Майстра. Коли молода пані прибирала унизу, вона випадково знайшла мене, я їй сподобалась, і вона попросила художника перенести мене у майстерню.

•  А хіба ти сама не можеш забутися?

•  Дурнику мій…Якби я могла ! Я – завершена картина, моя душа назавжди прикута до цього саду і я вічність проведу тут. Навідміну від тебе, Герою. Ти - лише ескіз, незавершене творіння. Твоя душа поверхнево тримається за намальоване тіло і тому ти можеш подорожувати всесвітом. Не дивуйся,я знаю, я бачила твої сни. Але… У мене є надія. Може у тебе вийде. Можливо ти зможеш перемістити нас обох у інший світ. І ми будемо там разом, Герою! Я і ти.

•  Але... Я не впевнений,що зможу

•  У тебе вийде. Обов'язково вийде, Герою. Мені випало таке щастя познайомитись з блукачем між світами!

Я подивився у її зелені очі та зрозумів, що я не самотній тепер, що є хтось, хто чекає мене, потребує моєї допомоги .І вперше я дійсно відчув себе насправді живим. Я пригорнув Ізольду до себе і прошепотів: « Я заберу тебе, Ізольдо».

Я прокинувся. Один…

5

Я довго думав про свій сон, спостерігав за Ізольдою. Вона, як і в першу хвилину нашого знайомства, іронічно посміхалась та протягувала до мене руку. І я б пішов у той сад, у той загадковий незбагнений світ, якби міг. До появи Ізольди я ніколи не залишався так довго у майстерні. Ніби вона тримала мене. Я довго думав про це і навіть не помітив як у майстерню зайшла пані у червоному. Вона беззвучно сіла на край старого крісла. Пані плакала.

« -Ви усі такі гарні…Чарівні створіння…» - крізь сльози промовила вона. Пані повільно підійшла до мене, доторкнулася до мого обличчя. Незнайоме тепло пройшло крізь моє тіло і душу.

«Сумно тобі герою, так ..? Мені теж.» Пані підійшла до Ізольди. « Добрий день дівчино!» - пані витерла сльози. «Ви вже познайомились з Героєм? Можу вас запевнити, що він шляхетна та високоосвічена людина. Гідний хлопець, одним словом…» - пані засміялась та через мить обірвала свій сміх. «Боже,як він малює! Чому він вас нікому не показує ? Ви ж прекрасні, незвичайні і такі живі…Чому він зариває свій талант»?

Пані у червоному знову сіла у крісло, довго вдивлялася нам у очі, потім беззвучно підійшла до двері. Перед тим як вийти, вона повернула голову та прошепотіла: « Прощайте, мої хороші…Будьте щасливі».

Коли пані пішла, стало важко дихати. Невже вона більше не повернеться ? Я подивився на Ізольду. Посмішка зникла з її обличчя. « Ти теж відчуваєш цю порожнечу, Ізольдо? ».

Я намагався знайти на її обличчі відповідь, але вона залишалась нерухомою.

« Я не можу забрати тебе з собою, Ізольдо, не можу… Пробач.»

6

До вечора я слухав тишу. Я намагався знов заснути і побачити Ізольду, але спроби виявилися марними. А я тільки знайшов сенс свого буття і знов втрачаю його. Чому ?

У ту ніч я так і не зміг заснути. Я довго вдивлявся у небо, у сутінках розглядав майстерню та крадькома спостерігаючи за Ізольдою. Вона мовчки дивилася на мене, і від цього ставало ніяково. Тіні розпочали свій танок по кімнаті, пересуваючись то вправо, то вліво. У майстерні, опустивши голову, стояла тиша. Поступово ніч поглинула мене і я ніби задрімав. І снився мені якийсь химерний, тяжкий сон. То зруйнована майстерня ввижалась мені, то сад, у якому стояла Ізольда. Яскраві фрагменти розривались на маленькі лоску точки і сипалась у мою підсвідомість.

Я відкрив очі. Довкола відчувалась атмосфера печалі та смутку. Мені зробилось тривожно. Я подивився на Ізольду і справді злякався. Посмішка зникла з її вуст, на обличчі більше не залишилося рум'янцю.

« Що з тобою, мила моя?». Вона мовчала. Вона не могла зі мною говорити.

Раптово у майстерню зайшов Творець. Він був п'яний і ледь тримався на ногах.

« Вона любила вас… Вона просила створювати вас ще і ще…Але ви ніщо. Ви такі ж потворні як і я сам…Такі ж мерзотні…Тому ми повинні щезнути, не псувати своїм жалюгідним існуванням картину всесвіту…Пробачте»,- прошепотів він.

Творець взяв якусь смердячу рідину, облив їй усю майстерню та підпалив. Миттю спалахнули полотна в іншій стороні майстерні, загорілися штори і тіні почали рухатися швидше у ритуальному танці. Мене охопив тваринний страх і я не міг навіть дихати. Я тільки мовчки спостерігав, як прожерливе полум'я наближається до нас. Горіли старий мольберт, папки з ескізами, палітри… Попіл осідав на моє обличчя в останній агонії. Це було жахливо.

« Герою»,- почув я зненацька,-« Герою, подивись на мене».

Я опустив очі і побачив ЇЇ. Моя Ізольда стояла поряд зі мною і потягувала до мене руку, як у перший момент нашої зустрічі. І я у ту мить відчув велике полегшення. Вона тут, поряд. Значить все мине…Все буде добре.

« Ходи до мене»,- промовила Ізольда.

Я взяв її руку і пригорнув до себе. Ізольда трохи віддалилась від мене, щоб бачити моє обличчя.

«Ми будемо тепер разом, Герою. Ми не зникнемо, обіцяю. Ми підемо в інший світ і там будемо щасливі…Не бійся, боляче не буде».

Майстерню охопило полум'я. Вогонь підповз до наших ніг, але я не відчував болі. Я дивився у її очі. І був щасливий.

-Я люблю тебе, Ізольдо.

- І я люблю тебе, Герою.