Стелла Ланг

Рік та місце народження – 28.04.1990, Дніпропетровськ.

Освіта – базова вища юридична освіта. Зараз навчаюсь на 5 курсі Дніпропетровського університету Внутрішніх Справ.

Захоплення та уподобання – захоплююсь криміналістичною тактикою, в'язанням і танцями. Полюбляю відпочинок на природі, подорожувати і писати прозу. Мою пристрасть до романів багатьох сучасних українських письменників.

Інформація про літературну творчість – участь у конкурсі ім. Кускова danilov-abrosimov.org.ua/node/107 (лонг-лист), участь у конкурсі «Соглосование Времен», участь у конкурсі «Дебют». Зараз приймаю участь у «Коронації слова» і «Гранослов».

Гра нашого кохання

Ранок. 6:45 зеленими цифрами показує електронний годинник у кімнаті Руслана. Хлопець нехотя відкриває очі і думає, як би його ще п'ять хвилин подрімати. Сон знову підкрадається, гойдаючи на хмарах мрій. Двері кімнати розчиняються з гуркотом і на все приміщення лунає дівоче скиглення. Руслан затуляє вуха подушкою і мислячі вигадує помсту для сестри. Але Женька просто так не відчепиться, як той реп'ях прилипне і не дасть спокою, поки не доб'ється свого. Мати називає їх близнюками, Руслан завжди сперечається з матір'ю і каже, що вони просто брат і сестра – двійня. Проте ніяк не близнюки, занадто різні. Юнак високий, чорнявий, з блакитними як небо очима і м'якими рисами обличчя. Женька струнка кучерява брюнетка з синіми очима і пухкими формами. Вони більше нагадують инь-янь ніж родичів. Постійно гиркаються і підколюють один одного.

Сестра всілася на краєчку ліжка і почала стрибати на ньому, співаючи новий хіт. Руслан розгнівано викинув подушку і подивився на неї злющім поглядом.

– Чого припхалася? – спитав хлопець.

– В нас перша пара, вставай, бо розповім матері як ти прогулюєш лекції, – посміхнулась Женька.

«От мала причепа», – посміхнувся Руслан сам собі і підвівся з ліжка.

Разом поснідали нашвидку, вибігли з дому і на метро. Течія людей забігла до вагону, притисши близнюків до скла дверцят. Вийшли на зупинці університету, Женька бурмотала під ніс образи на брата і швидко бігла до навчального закладу. Руслан, перекинувши через плече свою і сестри сумки йшов повільно, вдихаючи останні аромати літа. Хоча вже четверте вересня, але все одно відчуття тепла. В лекційну залу зовсім не тягне, тем паче гризти граніт науки.

– Пробачте, можна увійти до зали? – першою зайшла Женя.

Руслан дотеліпався до дверей і став позаду сестри.

– Я не лікар, що ви питаєте дозволу увійти. Тихо всідайтесь! – наказала професор.

– Швидше, – прошепотіла сестра і навшпиньки покрокувала до парти, Руслан гордо за нею.

Парубок крадькома глянув на нового викладача і його одразу мовби струмом вдарило. Гарна світловолоса богиня, впевнено стояла на трибуні, з трохи піднятим підборіддям і ямочками на щоках. Вона була досить серйозна, в діловому костюмі і з зачесаним волоссям. Справжня викладачка, страх для студентів. Але він її не боявся, навпаки, тягнувся до неї. Серце струсило і почало здавлювати, бракувало повітря і тверезих думок. Юнак ледь зрушив з місця і всівся біля сестри, посеред своєї групи.

– Я завідувач кафедри кримінального права і процесу – Повальна Амелія Ігнатівна…

– О, то всім завал влаштує на екзамені, – студенти зареготали.

– Консультації об одинадцятій кожної п'ятниці. Сьогодні ми розпочнемо… – не помічала молоді професорка.

– На приватні консультації гайда хлопці, – жарти продовжувалися.

– Я б з такою зустрівся, – зі сміхом промовив до Руслана його друг Михайло.

Очі Руслана спустошились, перетворилися на скло, і почали наливатися кров'ю. Горіла душа від ревнощів, від образи, від безвиході.

– Відчепись, – відрізав хлопець.

– Не з тої ноги встав? Женько, що з братом? – здивовано спитав друг у сестри.

– Лекція, бовдур. Слухай, що розповідають, а то не буду допомагати з підготовкою до іспиту.

Голос Амелії лунав мов музика, мов спів пташок для Руслана. Він записував кожне продиктоване слово, не відводячи від неї свого погляду. Лекція дуже швидко минула, білявка забрала свої папери і розчинилася в купі студентів.

«Швидше б завтра», – міркував хлопець.

Руслан виповз зі своїми товаришами з університету. Зазвичай кожної п'ятниці вони йдуть до кав'ярні і дудлять світле пиво, обговорюючи студентське життя. Юнак дістав з кишені цигарку і запалив, придумуючи, як відмазатися від пива на цей вечір.

– Ну то що, ти йдеш? – питає Михайло.

– Мабуть, ні. Є деякі справи сьогодні…

Він не домовляє гарно придуману казку про плани, як з навчального закладу вилітає його янгол. Ось вона – недосяжна зірка, його мрія. Руслан проводить поглядом професорку, намагаючись запам'ятати посмішку і статуру. Повальна крокує на стоянку, дістає сріблясті ключі і відчиняє дорогий мерседес.

– То на кошти бідних студентів купила таку тачку. Хабарі гребе лопатою, по ній одразу видно – стерво! – жаліється один з хлопців.

Отже, він на метро, а вона на мерсі. Це вже не зірка, а далека галактика. Настрій розтанув, як крига на сонці.

– Йдемо до кав'ярні, – глухо промовив Руслан.

Як і о котрій годині Руслан дошкарябав додому він не пам'ятав. Прокинувся на килимку кішки Мурці з жахливою біллю голови.

– Га, ма, а ти хвилювалась. Он він собі спокійно розтягнувся на килимку, – регоче Женька.

Сестра присіла навпочіпки біля юнака і тихо промовила:

– Що надудлився пива вчора? Мені дзвонив Мішка, сказав що ти у когось втюхався. Хто вона і чому я нічогісінько не знаю?

– Не вигадуй, дай мені спокій нарешті.

Вихідні мов каторга, найзапекліше покарання. Його думки линуть до її виразних очей в яких глибінь океану. Зачинився у себе в кімнаті, дістав Кримінальний Кодекс і зубрить кожнісіньку сторінку, всмоктуючи статті і санкції. Читає в голос і уявляє голос Амелії в аудиторії. Як же привернути її увагу? Нажаль, як дівчина Руслан не в змозі вдягти коротку спідницю, нафарбуватися і пів справи в кишені. Потрібно діяти іншими методами, якось запам'ятатися дівчині. Голова від похмілля тріщіть і розходиться по швам, ні як не лізуть нудні закони… Закрив кодекс, обійняв як свою таємну мрію і впав на ліжко, поринаючи у депресію.

Теплий дотик, Руся трохи заспокоюється. Він ледве тримає в собі бажання кричати, плакати, проклинати світ. Почуття розривають навпіл серце, яке раніше було одне ціле. В його житті було безліч дівчат, гарних і не дуже, розумних і легко доступних. Але вона і розумна, і гарна, та ніколи не буде його. Невже таке буває в житті, не лише в бразильських серіалах на триста серій? Купідон промазав, чи осліп? Повна розгубленість, жодної відповіді, лишень тяжче.

– Я поряд, – заспокійливо промовила сестра, дужче обнімаючи парубка.

Руслан іронічно посміхнувся, крізь смуток душі. Ніхто не в змозі його зрозуміти, навіть та, яка розуміє його без слів. Він обличчям до обличчя зі своїм розпачем. Бій заздалегідь програшний, але кохання шепоче про надію.

– Я один, не потрібно мене втішати, – нарешті відказав хлопець.

– Вона хоч змусила тебе взятися за розум і вчитися. Забудь… Вона не для тебе…

– А для кого? – вже сумно продовжив бесіду Руслан.

– Та хоча би для того лисого професора з Адміністративного права.

– А чого для нього саме? Він же лисий і старий!

– Проте розумний і статний чоловік. Не пара вона тобі, не пара. Дорече, Поліна вже другий курс поспіль до тебе клеїться. Зустрінься, попий кави, сходи в кіно. Це тобі не старша від тебе жінка зі своїм стійким баченням світу.

Інша? Ніколи… Він буде плекати надію, як дитину. Він не зрадить коханню, яке зацвіло колючим кущем троянди. Долі не зректися, хай пливе корабель течією подій.

– Поживемо – побачимо, – відрізав Руся.

Час йшов, кохання ставало лише сильнішим. Хлопець намагався всіляко відволіктися від думок про кохану: від'їжджав до бабусі в село на тиждень, прогулював її лекції, пив – багато пив. Друзі не розуміли, що коїться з жартівливим хлопцем, душею компанії. Женька мовчки спостерігала, боялася, що близнюк наробить дурниць. Щоб вона не казала, любов не викреслити з серця одним бажанням. Її серце теж розривалося від того, що брату все гірше.

Тим часом заплановані лекції закінчувалися. Повальна провела останню пару перед семінарами і попередила, що буде непереливки студентам, які не вивчать теми. Руся не знав, чи радіти чи засмучуватися. Це його шанс виділися з натовпу цілого потоку, з групою завжди жваво проходять семінари. Та він буде постійно зустрічатися з її поглядом і почуватиметься ніяково. Увечері він заснув над книгами і планом семінарів. Визначення і статті переслідували хлопця уві сні.

Руслан прокинувся о сьомій ранку, в голові каша – марення ночі. Обличчя під кран з холодною водою, ніби повернувся у свою тарілку. Хвилювання мучать, так звичайно буває перед іспитом, але тут… Звичний семінар, на якому професорка обов'язково запам'ятає хлопця. Якщо ще не запам'ятала.

Приїхав хлопець до універу вчасно, обмінявся з професоркою погрозливим поглядом і скорчив вдоволену пику.

– Жаданюк Євгенія?

– Присутня, – прошипіла Женька.

– Жаданюк Руслан?

– Є! – посміхнувся хлопець.

– Ви брат і сестра? – сотий професор питаю одну і ту ж дурницю.

– Та подружжя вони, що такого? – зареготали студенти.

– Закрий пельку, – відрізав Руся і погрожуючи зиркнув на жартівника.

– Вийди з аудиторії Жаданюк! – наказала Амелія Ігнатівна.

– Якого дідька? Нікуди я не піду! Ви не маєте права! Я не зрушу з місця, поки не закінчиться семінар.

– Декана покликати? – спокійно промовляла дівчина.

– Кличте, – скривився Руся, розуміючи, що проблем не обереться. Декан в них занадто нервовий дядько, раз-два і гарний студент – відрахований студент.

Повальна зняла окуляри та підвилася зі стільця, її хода від стегна зовсім спантеличила хлопця. В Русі відвалилася щелепа і він по-дурному кліпав очима, дивлячись на спокусливу професорку.

– До дошки, розумник, поспілкуємося юридичною мовою про те, хто на що має право.

Амелія сіла на місце студента і хитрими очима дивилась на потенціального двійошника. Хлопець ні на мить не розгубився, він давав чітко сформульовані відповіді на юридичних термінах. Останні її головоломки не могла розгадати навіть Женька.

– То Ви, Жаданюк, не всезнайко. Тому мудрувати на лекціях дозволено лише мені. Сідайте.

Після двох пар семінару Руслан всівся на лавці біля навчального закладу і постійно дивився на перехожих, які то входили, то виходили з університету. Чомусь він вирішив вибачитись перед кримінальною леді зі сталевим характером. Якось відбрехався від сестри, заради кільком слів наодинці з Амелією. А на дворі холодно, останні дні осені. Хмари збираються до купи, щоб вдарити зливою на студента, який чекає свою принцесу. Починає потроху капати, щокою Жаданюка котиться краплина дощу, мов ділить її навпіл. Трохи драматизму на обличчі і повна безнадія у серці.

Професорка в сірому плащі хутко вийшла з приміщення. Руслану здалося, що вона посміхнулася саме йому, серце заштовхало швидким темпом. Він одразу наздогнав її, перерізав шлях і довго вдивлявся в її очі, поки вирішив почати розмову.

– Пробач за зіпсований семінар. Я повівся, як справжній бовдур. Я мав піти одразу, як ти наказала. Пробач…

– Пробач? Пробачте! Ви, Жаданюк, марно стараєтесь. Це не допоможе скласти Вам іспит.

– Начхати на іспит…

Дівчина відвела погляд і посміхнулася мов крізь нього. Руслан обернувся, об'єкт було знайдено. Викладач Адміністративного права махав їй рукою, стоячи біля чорного джипу і перебираючи ключі від нього.

– Я не маю часу, – швидко промовила білявка і побігла до іншого викладача.

«Не може бути!», – засмутився парубок.

– Пробачаю, – ледь чутно додала вона.

– Ти разом з ним? – вимовляє до силуету дівчини, який поступово даленіє. Але вона нічого не відповідає, сідає до машини і їде з лисим чоловіком. – Оце ж бо красень! Здуріти можна…

Прогримів грім і почалася справжня злива, лило, як з відра. Руслан промок до нитки, але стояв стовпом біля університету і не рухався з місця. Дощ гарно маскував його справжні сльози, які текли стежками обличчям і вгамовували ненависть до життя. А далі температура, лікарняний і уколи. З запаленням легенів валявся у палаті близько місяця. Думки линули до професорки, а глухе хрипіння нагадувало про наслідки безглуздого одностороннього кохання. Женька прибігала кожного дня, лягала з ним до ліжка і розповідала всі жарти студентського життя. Жодного слова про Амелію, ніби її не існувало. Та Руслан і не питав.

На декілька семінарів після одужання він встиг сходити. Повальна не звертала увагу на студента, питала всіх, окрім нього. Руся вхнюпившись у кодекс, теж не звертав жодної уваги на неї. Почав зустрічатися з подругою сестри, Поліною. От і зараз на лекції сидів поруч з нею і тримав тендітно руку дівчини. І сліпий би помітив, що ці двоє – разом.

«Так буде краще всім», – гадав парубок і прикидався закоханим у іншу.

Амелія одразу як пролунав дзвінок підійшла до Михайла і чутно, майже у весь голос промовила:

– Ти ніби у Кіровському районі живеш? Підкинути?

– Так, – вдоволено відповів кращій друг Жаданюка і побіг за професоркою. При виході Амелія подивилась на Руслана поглядом сповненим тріумфом.

– Ти це бачив? – спитала Поліна. – Студентів кадрить.

Хлопець так стиснув руку Поліни, що та аж заверещала, одразу забула за професорку і почала капати на мозок хлопцю.

Гра почуттів неперервне продовжувалася. То Руслан цілував Поліну на очах у Амелії, то професорка на лекціях фліртувала зі студентами. Коло постійно замикалося. Проте ніхто при цьому не помічав їхньої майстерної гри. Він був по вуха закоханий в Поліну, вона – розбещена професорка, яка полюбляє студентів, але не Жаданюка.

На іспит Руслан йшов мов на похорон, причому власний. Він навмисно збирався отримати двійку, залишитися без стипендії і піти індивідуально перескладати. Одним словом – хочеш її, впорайся з купою проблем. Білет дістав легкий, що й усно відразу без підготовки розповість про все. Взяв аркуш паперу, обвів у кружечок цифру один і почав писати розкриту широку відповідь. Між рядків вписує: «Я кохаю тебе». Продовжує далі про викрадення транспортного засобу і ставить жирну крапку.

Наступного дня відкриває заліковку і бачить… пусто. Тобто, два. Пригоди на заднє місце віднайшов, предки вб'ють і без стипендії буде на супер дієті.

Звечора до кімнати парубка вдирається сестра. Губи дужкою, значить сердита.

– Ромео, блін, – дістає з кишені його роботу і зачитує рядки із зізнанням. – Вона реготала зі всією кафедрою з твоєї писанини. Отямся!

Зім'яла папірець і жбурнула прямісінько у лоба брату, ще більше надулася і вилетіла мов фурія. Якась таки доля глузду запрацювала максимально, слова сестри сполохали почуття, які царювали в його розумі.

Прийшов двійошник на перескладання через три дні. Витяг білет і люто дивлячись на неї почав усно відповідати на кожне запитання. Дістав з карману залікову книжку, кинув на стіл і пихато всівся на стілець.

– Питання будуть? – не дивлячись на професорку, запитав Руся.

– Кохаєш, значить?

Руся ледь зі стільця не впав, перевів погляд і оторопів. На обличчі Повальної не було ознак жарту, чи якогось докору. Але почуття від'їхали на другий план.

– Жартуєш? Нє, посмієшся, як я вийду звідси з п'ятіркою.

Амелія простягнула до парубка свою витончену руку і вхопила його за жакет, притягнула до себе. Її солодкі губи вкрили ніжним поцілунком його губи. Метелики пурхали в животі, були б крила – злетів би. Він забув про образу, про те, що зараз вони в університеті, що він студент, а вона викладач. Нічого не мало значення, окрім її обіймів.

З нового дня гра почалася спочатку. Чому? У той вечір він побачив її в парку з маленькою донькою і чоловіком. Всміхнену і щасливу, ніжну і безтурботну. Чи кохала Амелія його, чи чоловіка, Руслан не здогадувався. Але гра лише почалася. Його життя – це вона. Попереду «Кримінальний Процес» і півроку її дивовижних лекцій. Він не відступиться, хоч і катається на метро, а вона на мерсі… Їх шляхи мають з'єднатися, бо той хто грає в кохання потрапляє в пастку.