Про нову виставку та її автора у Художньому музеї розповіли:
«Є тіло, є світ, є мить, у яку все змінюється. Межа між стабільністю та рухом розмитіша, ніж здається. У новому циклі робіт Володимир Габуда працює з фізичною і метафізичною пластичністю.
Постгуманістична концепція натуракультури позбавляє нас ілюзії окремішності людського та нелюдського. У світі «Мутації» ця думка матеріалізується. Тут немає природи, яка ще/вже не є культурою, та й сам світ діє як фізична стихія, великий організм. Найважливішим є розуміння енергії — невидимої, всепроникної, небезпечної.
З концепції до виставки: «“Мутації” — це афективна ситуація, у яку, наче в пастку, потрапили речі та живі істоти. Під тиском обставин і власної синергії її учасники мають змінити зовнішню і внутрішню форму, аби вижити.
Цикл вихоплює світ на невідомому нам зрізі його буття — що було до, що буде далі. Він розповідає про три виміри: місто, берег та химерний простір. У ньому не ховається втрачений рай, не подано жодного сигналу про утопійне майбутнє. Та чи дійсно метою будь-якого світу є розвиток? Чи дійсно розвиток є чимось іншим, ніж наше спрагнене бажання сенсу? Філософ Юрій Олійник писав: якщо допустити, що історія може мати також нелінійний розвиток, то перше враження буде про “вимкнення часу”. Тоді, згідно з дослідником, є ризик опинитися в “знерухомленому хаосі подій”, та насправді звільнення з лінійної історії не вбиває час як такий. Цикл Габуди можна побачити як одномоментну багатоканальну сцену. Уся серія — тугий вузлом часових режимів. Сплеск енергій, що стався в одній зі сцен, уже ніколи не мине, не розсіється — він завжди буде.
За Бруно Латуром, межа між природою та культурою має бути затерта: нам більше не допомагають ці два розрізнені способи мислення — світи природи й культури як окремі активні системи. Діалектика також більше не здається потрібною моделлю індивідуального, суспільного, природного розвитку. Під сумнівом — патетична віра в концепцію розвитку як людини, так і суспільств, принаймні бачення їх як лінійного процесу. Концепція натуракультура (Аґустін Фуентеc, Донна Харавей) спрямована не тільки на людське, але й на не-людське. Постгуманізм бачить активного учасника середовища не лише в людині, а й у всіх інших формах живої та неживої матерії. Шукає відповіді в гібридній формі людського буття — у людині-кіборгу, людині, що втратила знайому форму й набула нових можливостей, а значить, нового середовища. Етичні питання звучать гостро, а на кін поставлене виживання: відвернення екологічної та мілітарної катастрофи.
Лейтмотивом, ключем-символом виставки є конусна фігура, що морфує: з роботи в роботу вона перетворюється на шип, сльозу, росте із землі, як кущ, дерево, сталагміт чи скеля. Шипами пробивається з людини й із землі, краплями-променями летить від сонця. Проявляється в чіткому світі міста жива сила природної стихії. Сонце гострими краплями еманує тепло, що породжує і знищує життя. Людина та речі виявляються теж наділеними силою еманувати сховану в них енергію. Не має кордонів, невидиме, всепроникне — трансцендентне, як дух, смертельне, як життя. У ньому всі є учасниками, а життя постає як окремі сцени, де констатовані нові зіткнення, нові зв’язки. Герой-велетень мутує. Сили, які він виявляє, дають йому нові можливості: дихати, пересуватися, відтворювати себе. Мутація є натуральним механізмом виживання, що особливо гостро проявляє себе у катастрофічних умовах. Той, хто виживає, мутує, але не кожен здатен до адаптації в цьому середовищі».
Ця серія — не про катастрофу, але й не про спасіння. Це балансування на тій тонкій межі, за якою можливість змінитися вже є, але нова форма невизначена.
Красно запрошуємо!».
Виставка працюватиме до 16 березня.
А чудовими фотографіями з відкриття виставки поділився відомий архітектор Дніпра Сергій Полюшкін, за що йому особлива подяка!
Фото Сергія Полюшкіна.
2