Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Архивы сохранили редчайшие фотографии таких конструкций.
В свое время в Екатеринославской губернии и нашем городе были сотни традиционных мельниц – как ветряных, так и водных, расположенных на берегах рек. В свое время Городской сайт подробно писал о том, где были расположены самые известные мельницы нашего края и что теперь на их месте.
Но в 17-19 веках в нашем крае был еще один, достаточно редкий вид мельниц – так называемые наплавные.
Плавучая водяная мельница — разновидность водяной мельницы, в которой водяное колесо и присоединённые механизмы располагаются на плавающей платформе. Впервые появились в VI веке в Италии. Плавучесть платформы позволяет использовать мельницу с неизменной эффективностью при меняющемся уровне воды.
Такие, относительно небольшие конструкции располагались на специальной плавающей платформе. Мобильность такой платформы обеспечивали гребцы, которые располагались либо на этой платформе, либо в соединенных с ней лодках. Обилие рек и малых речушек в нашем регионе обуславливало распространенность такого вида мельниц.
Из истории вопроса.
«Наплавні млини (лодяки) були відносно простими за своєю конструкцією: підливні колеса встановлені на човні або плоті; одне або два жерни з'єднували зубчастою передачею з головним трибом, що знаходився між жореном і крутився валом колеса. Колеса складалися з двох дерев'яних хрестовин, з'єднаних дошками.
Якщо судно було великим, млинці розміщували біля передньої частини. Найчастіше лодяк складався з двох човнів (зазвичай байдаків чи гончаків).
Човен кріпили на стоянці кодолами. Якщо рівень води у річці зменшувався, млин відв'язували від берега та відпускали ловити течію.
На Прип'яті подібний млин діяв щонайменше з 1552 року. Існує згадка про човен на Дніпрі поблизу Черкас, датована 1666 роком. Київський Розписний список згадує плавучу млинку із двох байдаків на Дніпрі біля Києва у 1684 р.
На початок XVIII століття лодяки зафіксовані в Україні в щонайменше 30 місцях.
На початку ХІХ століття імперська влада у Києві сприяла будівництву лодяків на Дніпрі, оскільки місту не вистачало млинів. На середину ХІХ століття в околицях Києва діяло 19 лодяків, а всього в Київській губернії їх було близько 130. Проте наплавні мілини мешали пароплавству, і Дніпровська пароплавна компанія зробила клопотання про заміну наплавних млинів на стаційарні вітряки. Київський губернатор відхилив цю вимогу через загрозу подорожчання муки, проте використання лодяків все ж таки було обмежене дозволеними судноплавними начальниками місцями.
Згодом обмеження посилилися. Наприкінці ХІХ століття за статтею № 363 Статуту шляхів сполучення всі човни, що заважають судноплавству і не переведені в зазначене начальством місце, могли бути зруйновані без виплати компенсації їх господарям. А циркуляр від 11 січня 1883 року забороняв розміщувати лодяки на головних течіях річок; у місцях, позначених знаками судноплавства; у місцях розвантаження та навантаження пароплавів, а також там, де відомство шляхів сполучення веде роботи.
Парові агрегати почали тіснити млини з природним джерелом енергії, проте малі підприємства продовжували використовувати їх. У селі Кричильськ, що на Рівенщині, човен на плоту з бочок плавав Гориною до 1937 року. Поблизу Хотина човники працювали до кінця 1950-х років».
Пик популярности плавучих мельниц пришелся на 19 век.
Тем удивительнее информация, которой поделились в группе «Водяные, паровые, ветряные мельницы Украины». Участница группы Мари показала редкое фото 1931 года из книги «Пороги Днепра» Олега Власова. На фото показана плавающая мельница возле села Вовниги рядом с областным центром.
К тому времени Запорожская ГЭС еще не была введена в эксплуатацию. Пороги возвышались над гладью реки Днепр. И от мельников требовалось немалое умение, чтобы их обходить.