Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Чемпіон світу, багаторазовий призер чемпіонатів світу та Європи, дніпровський шпажист Богдан Нікішин готує жіночу збірну України до участі в Олімпіаді у Парижі. Для дніпрянина це буде п’ята в житті Олімпіада і перша – як головного тренера.
Про головні здобутки та шлях у великому спорті, тренерство, а також особисте життя Богдан Нікішин розповів у програмі «Український характер» на телеканалі Відкритий.
Богдан Нікішин народився 29 травня 1980 року у Дніпропетровську (нині Дніпро).
Фехтуванням почав займатися у 10 років. У 1998 році став срібним призером юніорського чемпіонату світу в командних змаганнях.
З 2001 року увійшов до складу дорослої збірної України та дебютував на Чемпіонаті світу.
У 2004 році поїхав на свої перші Олімпійські ігри.
У сезоні 2005/06 здобув свою першу особисту нагороду, ставши третім на етапі Гран-прі у Досі.
У 2010 році зумів виграти свою першу медаль чемпіонату Європи. Команда у складі Нікішина, Хвороста, Карюченка та Рейзліна поступилася лише у фіналі збірній Угорщини.
На чемпіонаті світу 2015 року здобув своє найважливіше досягнення у кар'єрі. У команді з Дмитром Карюченком, Максимом Хворостом та Анатолієм Гереєм став чемпіоном світу. Ця перемога була першою для української чоловічої шпаги на змаганнях такого рівня.
Сезон 2017/18 виявився найкращим у кар'єрі спортсмена. На етапах Кубка світу тричі здобував срібні медалі, а також став переможцем етапу в канадському Ванкувері. Після особистої бронзової нагороди на чемпіонаті Європи вперше в кар'єрі очолив світовий рейтинг шпажистів FIE.
На Олімпійських іграх в Токіо, які були для спортсмена останніми змаганнями у кар'єрі, став прапороносцем збірної України на церемонії відкриття.
Є тренером жіночої збірної України з фехтування на Олімпіаді 2024 року у Франції.
Заслужений майстер спорту України, фехтувальник-шпажист. Чемпіон світу, 4-разовий призер чемпіонатів світу, 6-разовий призер чемпіонатів Європи, учасник 4 Олімпійських Ігор.
Нагороджений Орденом за Заслуги III ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток та популяризацію фізичної культури і спорту в Україні, досягнення високих спортивних результатів та багаторічну плідну професійну діяльність.
«Я зі звичайної сім'ї. У мене в родині не було спортсменів. Якось тренер у школі зайшов до класу і сказав, щоб охочі приходили на тренування. Це не було сплановано. Відтоді я залишився у спорті надовго. Фехтування – це вид спорту з історією, це олімпійський вид спорту, який останнім часом дуже розвивається і в світі, і в нашій країні. Ми наполегливо працюємо, завойовуючи медалі різних рівнів»
– У вас дві вищі освіти, так? Для чого вам вони потрібні?
«Після школи я пішов вчитися до Придніпровської державної академії на механічний факультет – автомобілі та автомобільне господарство. Мене почали запрошувати на начальні тренувальні збори, на змагання різного рівня. І згодом я зрозумів, може скластися так, що моє життя буде пов'язане зі спортом. І тому мені довелося знову піти вчитися»
– Хто ваші батьки?
«У нас в сім'ї троє дітей, всі хлопчики, в мене є брат старший, в мене є брат молодший, тому все своє життя мої батьки працювали для того, щоб дати нам якомога більше. Я, коли займався спортом, мене завжди підтримувала мати. І зараз я підтримую своїх дітей. І якщо вони будуть відчувати цю підтримку, в них все буде краще виходити»
– А як би ви себе характеризували? Хто він такий – Богдан Нікішин?
«Я людина, яка все життя працює. Виходить у мене щось – я працюю. Не виходить у мене щось – я працюю. Я вважаю себе працьовитою людиною, яка постійно намагається рухатися вперед»
– Чи вийшло перемагати одразу?
«Спорт – це складний шлях. Хлопчик чи дівчинка, які прийшли займатися, одразу хочуть перемагати. Але так буває дуже рідко. Настільки рідко, що майже ніколи. Перші змагання у мене були складні. І медалі були не одразу. Після того, як я вже певний час тренувався, певний час виступав і отримував досвід від змагань. Відразу у нашому житті нічого не буває. Спорт – це праця. Якщо ти будеш наполегливо це робити, тоді в тебе щось вийде однозначно. У великому спорті такі ж вагомі результати, як і здобутки»
– Були переживання, хвилювання, коли ви не зробили те, що могли?
«Звісно, були. І цього було багато. Перемоги в спорті не бувають без поразок. Було багато розчарувань, було багато надій. Приїжджав додому в цю залу, ми спілкувалися про те, що не так, що треба змінити, що треба робити для того, щоб наступного разу результат був кращий. Я зміг залишитися в цьому спорті і стати тим, ким я є»
– У вас бронзові, срібні медалі. Їх багато, а золота одна. Чому так?
«Тому що це спорт, мабуть. Тенденція у спорті змінюється. Лідерами в моєму виді зброї були Франція, Італія, Угорщина. Вони були сильніші за нас, і було дуже складно пробитися до фіналу»
– А коли ви відчули, що маєте все для прориву у кар'єрі?
«Це 2015 рік, коли ми з командою стали чемпіонами світу, були і бронзові, і срібні нагороди, а золота ніколи не було. У 2015 році склалось так, що ми змогли показати найвищий результат за всю історію нашої держави і виграти золоті нагороди Чемпіонату світу»
– Вас відзначали й державними нагородами. Як ви сприйняли це? Що це для вас означало?
«Це було дуже приємно, коли Президент відзначив мене нагородою III-го ступеню за особливі досягнення, і це сталося якраз після золотої нагороди на Чемпіонаті світу. Для спортсмена дуже важливо, коли твою працю помічають, за твою працю тобі вдячні, коли ми можемо на міжнародній арені, на найвищому рівні, вигравати золото. Гімн нашої країни лунає на весь світ, про нас знають, нас бачать. Це надихає, тобі хочеться працювати більше. Тобі хочеться робити так, щоб наступного разу наш гімн теж лунав на увесь світ»
– Після такого серйозного результату більше не повторювали цього?
«В моєму виді зброї ніхто не повторював цього до сьогоднішнього часу. У нас ще була у 2019 році срібна нагорода з Чемпіонату світу, але золотої не було. Я сподіваюся, що нове покоління, яке зростає, яке зараз тренується, готується, покаже результати кращі, ніж змогли показати ми. Зараз у мене є друге спортивне життя як тренера. Я дуже хочу, щоб спортсмени, з якими ми зараз працюємо, отримали те, що не зміг отримати я – як спортсмен. Це мотивує рухатися далі»
– Бути чемпіоном, бути спортсменом, мати стільки нагород і не виїздити потім на змагання. Як це пережити? Наскільки це складно для вас було?
«Це дуже складно. Я розумів, що цей час після Олімпійських ігор в Токіо для мене настав. Не тому, що я відчував, що я не можу. У мене була гарна позиція, але я не міг далі фехтувати на рівні, на якому я звик, тому що в мене були травми»
– А що за травми? З чим це пов'язано було?
«Приходиш до лікаря, а лікар каже, що тобі потрібно з твоєю травмою півроку відпочити. А в тебе за три місяці Олімпійські ігри, ти не можеш цього зробити. Травма, яка повністю не вилікувана, вона стає хронічною. І було прийняте рішення про те, що я закінчу свою спортивну кар'єру. Сьогодні я впевнений у тому, що це правильне рішення»
– Зараз ви є тренером жіночої збірної України та готуєте шпажисток до Олімпіади в Парижі. Які перспективи?
«Моя команда, якою я займаюся, «Жіноча шпага», має певні успіхи. Є нагороди, є олімпійська ліцензія на Олімпіаду в Парижі. Все добре, ми готуємося. Багато часу доводиться проводити в поїздах та автобусах. Я це розповідаю постійно своїм колегам з інших країн. Я розповідаю, як складно Україні зараз боротися, бути конкурентом, тому що змагання закінчилися, інші країни ввечері вдома. А ми ще дві чи три доби в дорозі»
– Щодо особистого життя. Знаємо, що у вас двоє дітей. А як ви познайомилися зі своєю дружиною?
«Ми разом вчилися в одному класі. Коли ми познайомилися, то я був на початку своєї спортивної кар'єри, я ще не мав результатів. Це прийшло згодом. Ми зустрічалися, ми кохали та кохаємо одне одного. В моєму випадку так сталося, що я став спортсменом. Я дуже радий, що в мене це вийшло»
– А хто дружина за фахом?
«Дружина за фахом має також вищу освіту. Вона спортом не займалася, вона займалася танцями, а потім вчилася і зараз працює»
– Діти ваші не хотіли піти шляхом тата, бути фехтувальниками?
«Вони займаються спортом. Донька танцювала, отримує зараз вищу освіту. Син займається іншим видом спорту, бо спорт виховує людину, це дуже важливо, і кожен з них обрав свій шлях»
– Який секрет успіху вашої родини?
«У нас дуже дружня родина. Ми намагаємося все робити разом і проводити вільний час разом, коли він є. І спілкуємося як друзі. Головне – це взаємна повага та підтримка. Ми завжди піклуємося один про одного».
Програма створена телеканалом Відкритий за сприяння Громадської організації «Голос ПРО» в межах проєкту Strengthening Viability of Media From Dnipro Region. Проєкт є частиною Програми невідкладної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Він реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.