В рядах 25-й отдельной воздушно-десантной Сичеславской бригады с врагами сражается немало прекрасных девушек.
Они выполняют разные задачи, имеют разные опыт и умения. У каждой из них был свой путь на передовую.
Объединяет их главное – ненависть к врагам и решимость сражаться до нашей Победы.
О судьбах двух своих героинь в 25 бригаде рассказали:
«Малібу» тривалий час працювала за кордоном, але постійно слідкувала за подіями у рідній країні. Зрештою одного ранку дівчина ухвалила рішення повернутися. Та не просто через сум за родиною, а для того, щоб стати в стрій Збройних Сил України.
- Я ретельно вибирала бригаду, бо мала бажання бути корисною саме на передовій. Мріяла опанувати безпілотні літальні комплекси. Вибір пав саме на 25-ку, адже були знайомі тут. Та й в усіх новинах постійно про них чула: звільнили, знищили, відбили, - розповідає розвідниця. Потім ТЦК, навчальний центр, і ось я вже в бригаді.
Зараз «Малібу» – оператор безпілотного літального комплексу розвідувальної роти. Її завдання - знайти ворожі бліндажі, техніку, особовий склад та скоординувати туди вогневе ураження.
На питання чи страшно, десантниця чесно каже, що так. Але додає, що нізащо не змінить свою «роботу», а навпаки, буде розвиватися у цьому напрямку та опановувати нові види бпла.
- Все своє життя я дуже боялася вигляду крові, але тут, на передовій, я змогла опанувати і цей страх. Ворожий fpv залетів нам у бліндаж і мій напарник отримав поранення. Вагань не було, страх десь подівся, і я надала допомогу.
«Мала» отримала свій позитивний, бо за віком наймолодша у підрозділі. Дівчині лише 21 рік.
- Коли почалася війна, я була ще школяркою і думок про те, щоб стати військовою, не було. Але коли відбулося повномасштабне вторгнення, то я вже знала, піду і ніяк інакше.
Десантниця розповідає, що родина була категорично проти. Навіть молодий чоловік, з яким вона мала стосунки - теж відмовляв її.
- Я розумію своїх рідних, їх хвилювання, але рішення не змінила. Спочатку були курси тактичної медицини, і відразу по їх закінченню я вже проходила ВЛК (військово-лікарську комісію) у ТЦК. У навчальному центрі мені сказали що я буду медиком. Я дуже поважаю цю професію, розумію наскільки це зараз важливо, але бачила себе зовсім в іншому. Усіма правдами та не правдами я все ж таки добилася стати пілотом бпла.
Про свої страхи каже, що найбільше боїться вчасно не виявити ворога: «Мене не так лякають КАБи, що «лягають» зовсім поруч, як пропустити щось важливе».
Про жіночий побут на передовій розвідниці розповідають дуже просто. Дівчата кажуть, що пристосуватися можна до всього. Та й коли лунають обстріли, коли гинуть побратими, а ворог постійно намагається штурмувати, всі ті жіночі «штучки» стають такими дрібними і зовсім не потрібними.
- В нас повна рівність у підрозділі. Немає такого, що я жінка, тому не буду це робити, - каже «Малібу». Носимо воду, риємо окопи та бліндажі, екіпіровка також як у хлопців.
Зараз немає різниці, якої ти статі, головне мати бажання перемогти та звільнити Україну, - кажуть розвідниці. А громадянам, які ще не визначились, радять самостійно обирати бригаду та військовий фах і зробити це якнайшвидше! Бойові побратими допоможуть опанувати страх, навчать і підтримають, а наша єдність допоможе перемогти спільного ворога!».
Фото со страницы 25 Сичеславской бригады.
Вы хотите сказать, что она прыгала с самолета? Сомневаюсь.
К чему этот пафос, эти слова? Дети 80-ых большие десантники, чем она, потому что они в детстве с гаражей хотя бы прыгали. Ответить | С цитатой