Дніпровська спортсменка про жінок в ЗСУ, досвід боїв під Бахмутом та мотивацію цивільних. Начальник розвідки «Петра»

Військовослужбовиця 1-го механізованого батальйону 3-ї окремої штурмової бригади Ольга Сардак, на псевдо «Петра», служить на посаді начальника розвідки батальйону. В цивільному житті вона - майстер спорту міжнародного класу та багаторазова чемпіонка України, Європи та світу.

В інтерв’ю дівчина розповіла про жінок в ЗСУ, досвід боїв під Бахмутом та мотивацію цивільних.

Розкажи про спортивні досягнення. Який спорт, по-твоєму, найкраще підготує для війни?

Я багаторазова чемпіонка України, переможниця Кубка України з рукопашного бою; чемпіонка Європи, кубку Європи і чемпіонка світу. Майстер спорту міжнародного рівня у таких видах спорту, як кікбоксинг та Комбат Дзю-Дзюцу.

Фізична підготовка, витривалість і звичка до навантажень дуже важливі для бійця. Якщо в тебе немає здоров’я і ти не підтримуєш його, буде дуже важко і по окопам стрибати, і броню носити, і спорядження своє.

Як ти потрапила до війська?

У 2014-му році жінок до армії брали неохоче. Довгий час дівчата були не оформлені, служили не офіційно. Зараз ситуація змінилась, тим не менш все одно лунають питання «Нащо воно тобі треба, ти ж жінка». З початку повномасштабної мені теж такі питання задавали, але більшість людей вже спокійніше відносяться і розуміють, що жінка на війні теж може виконувати певні функції, а деякі функції навіть краще, ніж чоловіки.

Різниця війни у 2014-му і зараз?

Тоді було важко, бо не було досвіду саме військових дій; відчуття себе, як військових; розуміння правил поводження зі зброєю тощо. Взагалі, я зброю в руках не тримала до 2014-го року. Зараз важко, тому що більша інтенсивність боїв, більше окупованих територій.

В 2014-му було враженння, наче нас вирвали з цивільного життя і кинули у війну. Зараз же для мене звичні вибухи поряд. Розумію, де вихід, де приліт. Я поступового призвичаїлась до цього. Розумію по звуку, з яким калібром маю справу. Багато часу зайняли тренування, навчання, вдосконалення навичок. Але за 9 років всі вже потроху навчилися.

Ти була командиром взводу, зараз начальник розвідки батальйону. Розкажи про цей досвід.

Сиве волосся додалось. Намагалась завжди допомагати хлопцям, знаходитись з ними. Я вважаю, що командир під час серйозної операції повинен бути або пезпосередньо з хлопцями, або поряд - і постійно керувати, допомагати, слідкувати. Бути, скажемо так, може не фізично, але все-таки думками на полі бою і під час операцій.

В цивільному житті керувати та організовувати для мене звично. Тож і тут проблем, на які б я звернула увагу, не було. Є хлопці, які нормально мене сприймають як дівчину-командира. На тих, хто упереджено ставився, не звертала уваги. Накази виконуються, робота йде - це головне. На жаль, є різні люди, але не можу сказати, що вони похитнули мою думку або віру в себе.

Чим відрізняється служба в 3ОШБр від служби в інших підрозділах?

Мені важливо з ким, не важливо де. В 3-й ОШБр найбільше моїх друзів, побратимів з цивільного життя, з якими я довгий час спілкувалась. Для мене це було принципово, тому що я розумію, що вони мене знають такою, яка я є. Для мене в плані психологічно-моральної витримки це набагато простіше. До того ж я пліч-о-пліч з людьми, яких довгий час знаю.

Немає цього притирання, пізнання людей. Комунікувати, знаходити спільну мову простіше. Вони мене розуміють. Завжди можна домовитись, обговорити все. У нас спільні інтереси, спільна ідеологія. Ми знаємо, за що ми тут. Ми всі разом і підтримуємо одне одного. Для мене це важливо.

Яке головне правило розвідника?

Тихо прийшов - тихо пішов.

Як батьки ставляться до твоєї служби?

Зараз нормально. Вони вже змирились, що в мене своя думка. Я роблю те, що вважаю для себе правильним і я вибрала свій шлях.

Розкажи про свій інструкторський досвід.

Тяжко. Що військових навчати, що цивільних. Ті, хто хоче навчатись, вдосконалюватись, отримувати знання - завжди будуть навчатись. Є такі, яким все одно. Але ми розуміємо, що ми сюди прийшли самі - добровольцями. І ми тут для того, щоб здобути нашу перемогу. А для того, щоб здобути нашу перемогу - потрібно навчатись самому. За тебе ніхто цього не зробить, ніхто не вб’є тобі в голову знання, якщо ти сам цього не хочеш. Тому всі, хто хочуть - навчаються. Тим допомагаємо і ділимось своїм досвідом і знаннями.

Розкажи про Бахмутський досвід. Що було найнеочікуваніше?

Та ми в шоці були. На Запорізькому Донецькому напрямках спокійніше було. Потім в нас був період підготовки на полігоні. Одразу після полігону ми потрапили на найскладнішу ділянку фронту. Потім вже пристосувались під інтенсивність боїв, під події, які тут розвиваються і змінюються дуже швидко. Перше почуття саме таке. І я дійсно зрозуміла, чому тут пекло війни.

Чи є в тебе історія, яку ти обов’язково розкажеш онукам?

Пару історій. Ми сиділи в посадці і почався обстріл. Хлопці швидко одягали броніки, а я дивилась в дзеркало чи в мене нормальне обличчя після шести днів без душу. Хлопцям було весело, вони сиділи на мене дивились, і кричали «Оля, давай швидше в окопчик».

Була ще така історія: пройшли 30 км і зайшли в тил до ворога. Лежимо, причаївшись, повз проїжджають ворожі машини. А в однієї дівчини годинник на руці починає дзвонити. Думала, що ту дівчину приб'ю. Проте завдяки роботі командира наші групи вийшли неушкодженими і не поміченими.

Що має змінитись, щоб люди приєднались до війська?

Я вважаю, якщо у людини немає того внутрішнього стержня, то нічого їй не допоможе. Якщо людина розуміє, що ми боремось за свою Батьківщину, за свої домівки, за своїх рідних, то її не треба з-під ярма посилати на фронт. Можна і в тилу допомагати, бути там ефективним. Головне розуміти, що війна - вона поряд, не десь там і вона стосується кожного.