Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
За час Великої війни с рашистами наш земляк, відомий художник, директор Музею українського живопису Сергій Бурбело широкої відомості зазнав завдяки серії своїх пейзажів, які передбачили ті чи інші події у нашому протистоянні агресорам.
Але передусім підкреслимо наступне.
Ще задовго до війни ім’я цього талановитого живописця було широко відомо знавцям мистецтва. Сергій Бурбело (народився у 1985 році) та його твори був знаний далеко за межами Дніпра. Дев’ять років тому був призначений директором тоді щойно створеного у Дніпрі Музею українського живопису.
Але серія з чотирьох «пророчих» картин додала його іміджу певного шарму.
Нагадаємо, що нещодавно до лоту «пророчих» додалася четверта картина «Контрнаступ», створена ще у квітні саме з думками про південь України. Про це, як і про попередні картини, розповідав Міський сайт.
Усі ці роботи виставлени на аукціоний продаж задля допомоги ЗСУ.
1. «Контрнаступ» 110х130см полотно, олія (створена за 5 місяців до…) вартість: 10 000 грн
2. «Ідущій корабль» 65x220см полотно, олія, акрил (створена за 3 тижні до…) вартість: 20 000 грн,
3. «Бавовна в Севастопольській бухті» 120х150см полотно, олія, акрил (створена за 2 тижні до…) вартість: 30 000 грн
4. «Кримський міст» 130х145см полотно, олія, акрил (створена за 4 місяці до…) вартість: 40 000 грн.
Сергій Бурбело люб’язно погодився у ексклюзивному інтерв’ю журналісту Міського сайту розповісти про свою долю, творчість та мрії.
Нещодавно ви представили вже четверту пророчу картину, присвячену Великій війні. Як ставитеся до того, що вас все частіше називають художником-пророком?
Це звісно, мабуть, трохи претензійно… Я просто намагаюся робити те, чого не можу не робити, а саме малювати. Те, що мені вдається щось передбачити, так це все через величезне бажання, як патріота та громадянина України, аби ця війна якнайскоріше завершилася нашою остаточною Перемогою над одвічним ворогом.
А раніше у вас були картини, які передбачали певний розвиток подій? Такий дар у вас був раніше?
До перших таких, мабуть, можна віднести всю мою кримську серію картин Qirim, яку я розпочав 1 січня 2013 року, тобто, більш ніж за рік до окупації. Хоча я закладав в неї інші сенси та свої враження від багаторазових мандрівок півостровом з наметами та ночівлею в фортецях, печерах та інших історичних місцях. З самого початку було бажання зобразити Крим таким, яким ніхто його не зображав, а саме залитим місячним сяйвом повні. Але коли сталася окупація 2014 року, то «темні» нічні пейзажі набули інших сенсів в очах глядачів, і на першій виставці в музеї всі почали казати, що я щось знав…
Можливо, так і було десь на підсвідомому рівні, бо за ці десятки разів, що я був на півострові, неодноразово бачив пропагандиські машини з написами «Севастополь = росія, Крим = москва», «Дом москви» в центрі Севастополя. Дітей, які, наслухавшися дорослих розмов, повторювали «Когда хохлов будем стрелять?» з іграшковою зброєю в руках. Ну і, звісно, цей ненависний флот і прапори всюду… Ще у 2000-х було зрозуміло, що воно колись станеться…
Чи були яснозорі серед родичів, предків?Розкрийте, будь ласка, генеалогію вашого незвичайного прізвища…
Якщо послухати розповіді бабусь, то, мабуть, в кожного українця колись, десь були чи ворожки, чи знахарки… А щодо прізвища, то воно дісталося від пра-прадіда з Полтавщини й означає «бурмотіти», якщо вірити тому що пишуть в інтернеті.
Коли у житті виявився інтерес до художньої творчості?
Завжди скільки себе пам‘ятаю з дитинства, то постійно малював. Мама десь навіть зберігає ті малюнки й досі. Потім були кружок малювання в Будинку дитячої творчості та студія Григорія Чернети.
Після Дніпропетровського театрально-мистецького коледжу ви успішно закінчили архітектурний факультет нашої академії будівництва та архітектури. Але інтерес до архітектури таки не переважив на життєвому шляху. Чому, якщо не секрет?
Так сталося, що під час навчання в коледжі та академії я більше 10 років працював у Дніпропетровському художньому музеї, й тому постійно був дотичний до мистецького середовища й брав участь у виставках. А через рік після завершення навчання відкрився Музей українського живопису, куди мене запросив Сергій Несмачний. Отак, власне, і переважила художня складова. Але, вже будучи на посту директора музею, мені вдалося втілити й архітектурні навички та знання. Так у музею і нашого міста з‘явився поверх з майстернями друкованої графіки та гарячої художньої емалі, музейний сад, майданчик на даху та музейний провулок.
Розкажіть про створення цих чотирьох пророчих картин. Як з'явилися їхні ідеї, сюжети? Після якої з цих картин ви почали замислюватися над тим, що вони несуть у собі певний сакральний зміст?
Після першої картини «Ідущій … корабль», який я створив під першими враженнями після повернення в Україну від початку війни. Тут треба зазначити, що 24 лютого ми з дружиною зустріли в Гамбурзі, де якраз монтували виставковий проєкт Qirim, до чергової річниці анексії Криму. За кілька днів почали повертатися до дому, аби бути корисними тут та допомагати, хоча всі вмовляли залишитися в Німеччині.
І от, повертаючися вже машиною до Дніпра з нашим другом, що якраз відвіз свою сім‘ю в Карпати, ми бачили це безмежне море їжаків по всіх дорогах, а потім почули цю історію з нашими прикордонниками на тому голому шматку скелі серед Чорного моря… Так і з‘явився образ першої картини й бажання помститися за хлопців, і тому за три тижні до його реального затоплення я й підпалив корабель на картині. Коли друзі заходили до майстерні й питали навіщо я вигадую, мовляв, що з кораблем нічого не сталося, то я відповідав: «Всьому свій час…».
Наступною картиною став «Контрнаступ», про можливість якого ще тільки обережно починали говорити, але вже всі дуже чекали. Потім був «Кримській міст» і «Бавовна в Севастопольській бухті», зображені на тлі фортець Каламіта та Ені-Кале відповідно. Це було повернення до кримської теми із зображенням пам‘яток, які символізують, що там не було і не має бути ані русского духа, ані русского міра.
Судячи з вашої творчості, Крим має для вас особливе джерело натхнення та радості? Коли там були востаннє? Як переносите неможливість відвідати цей острів?
Востаннє я був у Криму на самому початку лютого 2014. Я бачив, як там працює пропаганда і накачується населення, як преподносять події на Майдані. Ніколи не забуду, як на кожній зупинці тролейбусу Сімферополь-Ялта на екранах під страшну музику в проході крутилися роліки, начебто з Києва, де якісь неонацисти розмахували величезними прапорами зі свастиками й страдаючі від протестантів бідні беркути-міліціонери… В додаток до спостережень попередніх років стало зрозуміло, що місцеве СБУ наскрізь колаборантське.
Звісно, неможливість відвідати Крим переношу дуже тяжко, але вірю в якнайскоріше повернення й перетворення на справжню перлину вільної України.
Якщо не помиляюся, присвячена визволенню Херсона картина була створена ще у квітні? Чому ви її раніше не представляли на суд поціновувачів?
Так, саме в квітні, але вона була на виставці «Неприйняття» разом з «Ідущім…кораблем» і «Маріупольськими печерами» - це, до речі, теж алюзія на кримські печерні міста-монастирі. А зараз експонується на виставці в Спілці художників на Набережній.
Як зустріли 24 лютого? Якими були емоції та думки тих днів?
Як я вже й казав вище, що саме 24 лютого опинилися в Гамбурзі, де ще 23 монтували мою кримську виставку в Генеральному консульстві та мали готуватися до відкриття, але зранку стало ясно, звісно, що вже було не до нього. Загалом на 2022 було заплановано 5 виставок проєкту Qirim у Німеччині, але всі відмінилися, бо на перший план, звісно, вийшла допомогами біженцям. Телевізор в готельному номері не вимикався, й намагалися зрозуміти репортажі, що неслися про рідну землю різними мовами, телефон не виходив з рук від постійного гортання стрічки новин та спілкування з рідними. Наш авіарейс, звісно, відмінили, і добувши свої дні в Гамбурзі у підвішеному стані через Берлін, де нам дуже допоміг наш друг професор Карл Аймермахер, через Краків та Перемишль дісталися Львова. Жахнулися вперше почувши звук сирени на львівському вокзалі й величезну кількість людей, що чекали на евакуаційні поїзди.
З перших днів війни ви активно зайнялися волонтерською роботою. Нагадайте, будь ласка, про цей період.Складніше було займатися нею? Чи вносити свій внесок у протистояння рашистам тим, чим вмієте найкраще, - творчістю?
На наступний день після повернення в Дніпро я першим ділом пішов у штаб «Культурної столиці», який тоді був у Бубамарі, й зустрівши там здивованих, побачивши мене, Григорія Гельфера, Євгена Гендіна та Вадима Гефтера, спитав чим можу бути корисним. Мене направили в готель «Жовтневий», де вже був організований Михайлом Прудніковим та Ольгою Обласовою шелтер для переселенців. Взяв на себе обов‘язки по забезпеченню необхідними речами, а потрібно було багато чого: посуд на 200 людей, раскладушки, матраци, ковдри, продукти харчування, мікрохвильовки, каструлі, памперси, обігрівачі…
Тут хочеться подякувати всім моїм друзям які відгукувалися на прохання та приносили необхідне, або донатили на закупівлю, а особливо журналістці Ользі Павловській та її батькові Валерію з Ротарі-клубу Дніпро сіті, - за величезний обсяг постійної допомоги. Маючи знайомих в інших штабах та розуміючи їх потреби, також я міг перерасприділяти більш потрібні речі туди й допомагати хабу в Будинку мистецтв на вул. Філософській, Волонтерському штабу на Набережній, хабу в Бубамарі та іншим.
Паралельно допомогали військовим з ВЧ: діставали спальні мішки, ліхтарики, дощовики на 500 чоловік, оружейне масло, предмети особистої гігієни та багато іншого. Разом з Михайлом Прудніковим, Ковалем Талисманом та усім небайдужим змогли реставрувати та передати до ВЧ 3 бочки для води з колекції музею Машини часу.
Складно не було. Було величезне бажання допомогти людям, що опинилися в біді далеко від дому. Творчість йшла паралельно у вільний час.
Як загалом дев'ятий місяць війни відчуваєте себе? У чому ви змінилися за цей час? Чим зараз живе співтовариство художників Дніпра загалом?
Людина так влаштована, що звикає до всього, навіть до поганого, тому адаптувалися й продовжуємо допомагати. Перестав приділяти увагу другорядним речам, які до війни здавалися важливими. Художники продовжують малювати, бо вони як діти, інколи малюють, бо просто не можуть не малювати, не сподіваючись іноді ні на що…
Війна практично звела нанівець можливість жити та заробляти творчістю?Проте культурне життя у Дніпрі триває… Як почувається і що планує Музей українського живопису?
Це дійсно так. На жаль, в нашому не самому бідному місті країни й до війни було заробляти творчістю складно, а зараз тим більше. І це насправді дуже велика проблема, про яку я завжди говорю, що в місті мільйоннику немає вищого профільного мистецького закладу, й, відповідно, культури сприйняття образотворчого мистецтва як такого.
А Музей повністю припинив свою діяльність на даний момент, і, скоріше за все, вже не відновить…
Чотири пророчі картини покликані зробити свій внесок у допомогу ЗСУ. Чи надходили пропозиції про їх продаж?
Поки ні, на жаль, і це знову ж таки свідчить про те, що я казав вище…
Чи вже створена п'ята пророча картина? Якщо такої картини поки що немає, чи є задум подібної роботи? Який її сюжет?
Їх може більше і не бути, знову ж таки, виходячи з вищесказаного. Бо для художника разом з натхненням важливе й розуміння того, що він рухається у вірному напрямку й робить все не дарма, а тому не можна відкидати бажання самоореалізації, хоч іноді. А в нас часто на художників дивляться як на міських божевільних яким разом з талантом з неба сипляться й дуже недешеві нині матеріали для творчості…
Про що мріє нині дніпровський художник, директор Музею українського живопису Сергій Бурбело?
Мріє про скоріше закінчення війни, але тільки нашою остаточною Перемогою, бо будь-які спроби замороження знов обернуться війною. Ну й, звісно, про повернення всіх територій, а особливо Криму, бо з нього все почалося й ним має і закінчитися!