За останні кілька місяців Небесна сотня перетворилася на „небесні тисячі”. Серед військових, що загинули у зоні АТО, чимало і мешканців Дніпропетровщини. А під час подій на Майдані у січні-лютому 2014 року загинув лише один наш земляк. Проте ми ніколи не забудемо його історію та його ім’я.
До 22 січня 2014 року в інформаційному просторі поширювався міф про те, що на Майдані стоять в основному «западенці». Саме тому, наголошували противники революції, Євромайдан не може уособлювати усю країну. Але 22 січня став днем, який змінив подальший шлях держави. Тоді на Майдані вперше пролилася кров. Першою жертвою режиму став 20-річний вірменин з Дніпропетровщини. Сьогодні кожен український школяр знає його ім’я — Сергій Нігоян.
— Ми вчилися в одній школі. Він був звичайним хлопцем — любив історію, займався карате, — розповідає Іван Черник.
— Я не очікував, що Сергій поїде на Майдан, не думав, що сьогодні ми будемо згадувати його як героя.
Сьогодні у середній школі села Березнуватівка Солонянського району працює музей, присвячений Герою. На фасаді навчального закладу — меморіальна дошка. На парті, за якою сидів Сергій, іменна табличка і том Кобзаря. У кабінеті української мови та літератури — великий портрет Сергія та діорама, яка покликана відновити атмосферу, що панувала минулого року на головній площі країни, — шини, каски, прапори та інші атрибути Майдану. Раніше тут зберігали і особисті речі Сергія Нігояна. Але потім батьки Сергія забрали їх та передали до колекції Дніпропетровського історичного музею.
Нігояни — середньостатистична скромна українська родина. Батько працює різноробочим, мама — кухар у фермерському господарстві. У грудні вони і не знали, що їх єдина дитина вирушила на Майдан. Добирався до Києва попутками. А мамі й татові зателефонував, коли вже доїхав. Вони не могли нічого змінити. Що сина застрелили, дізналися з новин.
Друзі Сергія кажуть: він не міг інакше.
— Ми познайомилися Вконтакті, іноді переписувались, — розповідає Арсен Аветісьян. — Сергій був добрим, веселим, порядним. Впродовж усієї історії до вірмен ставилися несправедливо: геноцид вірменів у 1915 році, передача споконвіку вірменських земель Туреччині. Ці та інші злочини й досі лишилися непокараними. Сергій був патріотом Вірменії, мав загострене почуття справедливості. Він бачив усе, що відбувалося на Майдані, і не міг залишатися байдужим. Він був сміливим хлопцем. Коли побачив, що так само, як з його корінним народом, тепер чинять з українцями, не зміг утриматись. Він знав українську мову, вірші українських поетів. Це була його друга Батьківщина. І він її любив.
На Майдані з Нігояном потоваришував львів’янин Роман Дзівінський:
— Я ніколи не розповідав про Сергія, але він дійсно був хорошим другом. Мені подобалось з ним спілкуватись, напевно, тому що він вирізнявся серед нас. Через незвичайну зовнішність його дуже багато фотографували. Найбільше я любив слухати його, коли він читав вірші. Він їх дуже багато знав! Мені навіть соромно було, що я не знаю, скільки він. Деякі вірші Шевченка я вперше почув від Сергія.
Під час революції випадково познайомився з першим Героєм Небесної сотні Антон Геращенко, нині народний депутат України. Ось як він згадує про це у своєму Фейсбуці: «…Я йшов Хрещатиком і помітив поруч широко крокуючого молодого хлопця східної зовнішності з синяво-чорною бородою. Я став поряд з ним та запитав: «Ти часом не чеченець, не з Чечні до нас приїхав? Як тебе звуть?»
Сергій розповів Геращенкові, звідки він, скільки йому років і що борода в нього росте з шістнадцяти. Його родина поїхала з Вірменії наприкінці вісімдесятих чи на початку дев’яностих. Закінчив фізкультурний технікум, але поки що не знайшов роботи за спеціальністю.
Вони розмовляли про Майдан, особисте життя хлопця, Україну та мрії про майбутнє. Сергій сподівався, що кохана дівчина після подій Майдану повернеться до нього, відзначивши його сміливість та силу.
На запитання про те, ким хоче працювати після того, як Майдан переможе, Сергій, посміхаючись своєю щирою дитячою посмішкою, сказав, що досі не знає, ким би він хотів бути. «Мені не потрібно багато грошей. Я хочу працювати так, щоб моя родина не зазнала нужди, і щоб моя робота приносила користь Україні».
Антон пригостив Сергія чаєм та запропонував йому пару сотень гривень. Однак той відповів категорично:
— Навіщо мені гроші, Антоне? На Майдані у мене все є! Все, що на мені вдягнуто, з Майдану. А які в нас там класні каші та супи варять козаки біля стели Незалежності!»
Вони повернулись на Майдан, обмінялись телефонами. «Він дав мені свій номер — 0989688792. Я записав його у себе в телефонній книжці так: «Майдан Сергій Нігоян Дніпропетровськ» і вирішив цей телефон ніколи не видаляти в пам’ять про Сергія.
Потім ми ще кілька разів бачилися на Майдані на барикаді у воріт зі скульптурою архангела Михаїла, де Сергій ніс свою вахту у складі однієї з сотень Майдану.
Він завжди променисто посміхався — на всі 32 білих-білих зуби. На початок січня він вже став місцевою знаменитістю. Багато хто бачив читання вірша Тараса Шевченка у його виконанні».
Вранці 22 січня Геращенко лежав дома у Харкові із запаленням легенів. По 5 каналу повідомили трагічну новину: на Грушевського знайдено тіло першого загиблого на Майдані.
«Не знаю, чому, але мене осінило недобре передчуття, що першою жертвою міг стати саме Сергій Нігоян. Я набрав його номер, але телефон не відповідав і, судячи з усього, був вимкнений.
Я намагався відігнати від себе погані думки, сподіваючись, що він відсипається після нічного вартування на барикадах. Але годину по тому по всіх телеканалах уже повідомили ім’я першої жертви Майдану — Сергій Нігоян».
За що загинула Небесна сотня? Таке запитання ми поставили випадковим перехожим, яких зустріли на дніпропетровській алеї Героїв Небесної сотні.
Олександра Фіалковська:
— Герої Небесної сотні загинула за нове, інше життя. Я не вірила, що тоді знов буде Майдан. Але коли побачила, що люди були готові віддати за це свої власні життя, відчула безмежну повагу до них. Хто був за Майдан, той зрозуміє. Мене дуже вразила перша смерть — смерть Сергія Нігояна. Дуже важко бачити обличчя таких молодих і красивих юнаків, які вже не з нами.
Вікторія Колосовська:
— Ці люди не хотіли помирати, але держава тоді прогнила. Так жити було просто неможливо. Вже, як кажуть, терпець урвався. Вони захищали наше майбутнє, як це зараз роблять бійці на передовій. Деякі люди казали, що треба було дочекатися виборів, що не можна так, але після такої кількості смертей це було б ганебно. На Майдані скинули останню стіну попередньої влади. Сподіваймося, що це все було не дарма.
Олександр Довгий:
— Вони загинули, щоб ми жили краще. Ту злочинну владу однозначно треба було скинути. Стільки людей загинуло. Ці жертви на Майдані — це жахливо. А ті, хто виконував підлі накази Януковича? Снайпери стріляли по кому? Вони відкрили вогонь по мирних жителях. Вони зчинили бійню. Це так нелюдяно. Я ніколи цього не зрозумію.
Оксана Кудюмова:
— Якщо коротко, то вони померли за нас, за наше щасливе майбутнє. Може, це звучить банально, але це так і є. Ми всі хочемо, щоб наша Україна стала вільною, процвітаючою країною, де кожна людина буде відчувати себе гідно, потрібною, де ми всі зможемо вносити вклад в її розвиток. І Майдан встав за це. Щоразу, коли підходжу до меморіальної дошки, не можу стримати сліз. Бо я розумію, що вони були серед нас, були поруч, але загинули.
Людмила Торшин:
— Вони загинули за нашу країну. Вони були патріотами. Не побоялись піти туди, віддати своє життя, захищаючи нас. Щоб ми мирно жили. Мені дуже складно говорити про це. Я дуже боюся того, що відбувається зараз. Я прийшла до меморіалу подивитися на ці обличчя. Не розумію, звідки в тих хлопців взялося стільки сил і мужності.