Авіація Махна

Махновський рух 1917-1921 рр. починав свою історію як одна з гілок повстання проти влади гетьмана Скоропадського, що мала оригінальне політичне забарвлення. Досягнувши значного територіального і соціального розповсюдження, махновський рух рівнем своєї організації і глибиною впровадження в селянське середовище перевершив всю решту повстанських організацій і перетворився на незалежний політичний табір. Територія махновского «вільного району» охоплювала п′ять повітів, мала вихід до Азовського моря, населення в 2,5 млн. чоловік і розмірами перевищувала такі європейські країни, як Данія, Голландія або Бельгія. Починаючи з 1919 р. махновський рух фактично досягає стану державності, створивши «Гуляйпольську республіку», і починає претендувати на контроль над Катеринославом. Головними характеристиками країни «Махновії» стали республіканська форма правління, декларована колективна власність на землю, товарне зернове землеробство, а також відсутність чітких меж і самоназви. Характерною рисою також стала її мілітаризованість і сповідання ідеології анархізму, направленої на подолання в майбутньому державного стану суспільства. Нестір Іванович Махно (1888-1934) — командарм повстанців — до певної міри персоніфікував рух. Упродовж трьох років він всіляко прагнув реалізувати свій політичний проект безвладної країни, підписуючи ситуативні військово-політичні угоди з Українською народною республікою (УНР) і РСФСР/УСРР. За цей час Махно зміг проявити себе як талановитий політик, полководець і військовий організатор. Також він відомий своїм ексцентричним, неврівноваженим характером і військовими злочинами. Остання обставина не перешкодила йому стати одним із перших і найбільш послідовних борців з тоталітаризмом.

Історія військово-повітряних сил махновського руху коротка, тому що на балансі у них в різний час знаходилось усього тільки по одному справному аероплану. Починається вона в місті Катеринославі, 29 грудня 1918 р., коли літаки вперше потрапили махновцям в руки. В цей час Н. Махно вступив у союз з більшовиками на губернському рівні й офіційно одержав посаду головнокомандуючого Радянською Революційною робочо-селянською армією Катеринославського району. В армію входили сполучені сили анархо-махновців і «червоних» повстанців, які напали на Катеринослав 27 грудня 1918 р., а до вечора 29-го грудня вигнали з міста війська УНР, яку очолював Симон Петлюра. Республіканці, що відступили, залишили на міському аеродромі 7 аеропланів. Петлюрівці не використовували їх проти нападаючих унаслідок відсутності пілотів і пального. Махно, власне, і вплутався в авантюру із захопленням міста заради військових трофеїв, а літаки були справді гідною прикрасою піраміди захопленого махновцями військового майна. Але вивезти захоплене з міста махновцям не вдалося. Спочатку почалися суперечки з комуністами за розподіл трофеїв, потім трапилася безглузда залізнична аварія їхнього складу, нарешті, раптовий контрнаступ республіканських військ. Повстанцям довелося спішно залишити і місто, і аероплани.

У січні 1919 р. союзна угода між комуністами і махновцями була відновлена на більш високому рівні. Махновській район зберіг автономію, а загони повстанців склали 3-ю бригаду в дивізії П. Дибенка. До дивізії був приписаний 22-й авіазагін РСЧА, і його літаки тепер повинні були забезпечувати дії махновців з повітря на трипланах «Сопвіч» англійської конструкції.

Так, на початку березня 1919 р. військові льотчики Іонін і Булгаков прилетіли на завдання в Гуляйполе. 7 березня 1919 р. о 9.30 ранку льотчики взяли вантаж у шість 25-фунтових авіабомб і вилетіли на авіарозвідку за маршрутом Гуляйполе - Царекостянтинівка - Верхній Токмак - німецька колонія Блюменталь - Орєхов. В Царекостянтинівці, захопленій білогвардійцями з групи генерала В. Май-Маєвського, льотчиками було вчинено бомбометання по станційних спорудах з висоти 1100 м, згідно зі звітами, цілком успішне. До Орєхова, правда, не долетіли, відразу після Токмака повернувши на базу. Сильний зустрічний вітер на висоті 1800 м викликав перевитрату бензину і сильно змерзлі льотчики повернулися в Гуляйполе, де доповіли про помічені зосередження супротивника. Махновське командування 3-ї Задніпровської бригади було задоволено літунами і зовсім не проти було мати власний аероплан.

Нагода одержати літаки у власне розпорядження трапилася незабаром після 15 березня 1919 р., коли махновці змогли захопити Бердянськ. Тут ще в 1914 р. франко-бельгійським акціонерним товариством був організований аеропланний завод. Точніше, на випуск аеропланів була перепрофільована частина потужностей бердянського механічного заводу «Вдова Матіас і сини». Завод в основному збирав машини з комплектуючих деталей. Робітники приморського міста змогли налагодити випуск двох видів аеропланів: важкого «Фарман-30» і легкого розвідника «Анатра». На жаль Махна, виробничі потужності заводу в 1917-1919 рр. були практично знищені.

Але дещо залишилося. Найбільшим трофеєм, захопленим махновцями в Бердянську, якраз і були знайдені на міських складах останки п′яти літаків «Фарман-30». В звалищі металолому і фанери захоплені погляди махновців змогли угледіти основи повстанських військово-повітряних сил. Кримсько-азовська добровільна армія, відступаючи, не мала нагоди вивезти літаки з міста. Їх тільки, як могли, попсували, але не настільки сильно, щоб із п′яти зламаних не зібрати одного діючого. 17 березня 1919 р. комбриг Н. Махно в телеграмі штабу 1-ї Задніпровської дивізії просив вислати до Бердянська хороших мотористів і пілотів, які приступили б до ремонту літаків і прийому присланих з півночі запасних деталей. Фахівці знайшлися, і за тиждень справа була зроблена.

Аероплан «Фарман-30» називався на честь французьких пілотів і авіаконструкторів, братів Анрі і Мішеля Фарманів. Бердянський літак був вже тридцятої модифікації. На авіазаводах Російської імперії подібні літаки випускалися з 1916 р. Фахівці рахували «Фарман» дешевим і надійним літаком. Одночасно з цим літак володів поганою маневреністю і низькою швидкістю, що робило його легкою здобиччю винищувачів. Але за повної відсутності на махновському фронті «білих» аеропланів на цю обставину можна було не звертати уваги.

Махновський літак мав двосторонні крила тонкого профілю з полотняною обтяжкою. Ферма аероплана і лонжерони крил виготовлялися із сталевих труб різного діаметру. Розчалки традиційно були зроблені з дроту. Кіля не було взагалі, хвостову ферму замикало кермо напряму. Каркас гондоли, за правилами, робився з ясеневих лонжеронів, які обшивалися фанерою. Великий бензобак місткістю до 90 літрів дозволяв знаходитися у польоті до трьох з половиною годин. «Фарман-30» був стійкий у польоті, а велика площа крила дозволяла йому довгий час планувати у разі відмови двигуна. До того ж літак міг нести декілька десятків дрібних авіабомб. Штовхаючий гвинт, що стояв позаду гондоли, дозволяв змонтувати попереду неї кулеметну турель і вести вогонь по всій передній півсфері.

Проте з використовуванням махновцями бердянського літака було одне ускладнення. По штатному розкладу РСЧА авіазагін дозволялося мати тільки в підпорядкуванні дивізії, а озброєні сили махновського руху складали тільки одну з її бригад, хоча чисельністю вона вже наближалася до штату дивізії. Тому, згідно зі статутом, літак треба було віддати в розпорядження штабу Дибенка. Але верх узяли політичні мотиви. Махновці були не звичною бригадою у складі РСЧА: вони були її політичними союзниками, з якими потрібно було вважатися. Тому П. Дибенко вирішив подарувати Н. Махну літак під час свого візиту до Бердянська в кінці березня 1919 р. І не стільки, щоб потішити союзника, а щоб приспати його пильність. У ході цього візиту планувалося вчинити замах на життя Батька, «прибравши» його з політичної карти України. Після цього літак, при бажанні, можна було забрати назад.

Але махновці почали використовувати літак, не чекаючи приїзду начальника і офіційної церемонії передачі. Літак взяв участь у взятті махновцями Маріуполя 28-29 березня 1919 р. Як вже мовилося, «Фарман-30» мав достатній запас палива, щоб долетіти від Бердянська до Маріуполя і повернутися назад. Окрім проведення розвідувальної роботи, з аероплана скидали бомби на територію маріупольського порту, де зосереджувалася ворожа артилерія, що стріляла по наступаючих махновцях.

Але найбільший внесок в історію махновский аероплан зробив у зв′язку з так званою «справою Падалки». Ця надзвичайно повчальна історія гідна докладної розповіді. Анархіст П. Аршинов пізніше згадував: «Неодноразово Махно одержував попередження у жодному випадку не їхати за викликом ні в Катеринослав, ні в Харків, бо кожний офіційний виклик означатиме пастку, що готує йому смерть». І ось у кінці березня 1919 р. багатир і простак у спілкуванні, начдив 1-ї Задніпровської П. Дибенко, безпосередній начальник Н. Махна, викликав його до себе в штаб дивізії, в Катеринослав, нібито для звіту. Звичайно ж, Махно нікуди не поїхав, заявивши, що дуже зайнятий підготовкою наступу на Маріуполь, і домовився з П. Дибенком, що той приїде до нього сам.

Після цього Махно 28 березня 1919 р. сказав своєму ад′ютанту А. Чубенку, що Дибенко їде в Бердянськ, щоб убити Махна «з-за рогу» за допомогою своїх охоронців. До прибуття Дибенка всі повстанські війська, що стояли в Бердянську, були приведені в боєготовність. Начдив приїхав пізно увечері. Незважаючи на це, був влаштований мітинг. Тут же було оголошено про передачу 3-й Задніпровській бригаді літака в особисте користування. Після мітингу вдячний Н. Махно попросив Дибенка пройти в штаб, в готель «Метрополь».

Прийшовши в номери, Махно у присутності декількох найбільш довірених командирів заявив, що комуністи хочуть убити його за участю П. Дибенка. Ситуація складалася, як в голлівудському фільмі. В таких умовах швидкий на розправу Махно міг запросто застрелити начальника, який тільки що перед людьми розхвалював подвиги підлеглого. Але П. Дибенко не розгубився. Начдив почав спростовувати махновські підозри і попросив, щоб Н. Махно вийшов з ним в окрему кімнату для важливої непублічної розмови. Командири дійсно пішли в сусідню кімнату і довго там розмовляли. Знаючи, що відбулося наступного дня, закономірно припустити, що саме тоді, наодинці, Дибенко і видав Н. Махну таємний план ліквідації повстанської еліти за допомогою путчу командира Покровського полку 3-ї бригади — Андрія Падалки.

Схоже на те, що цей план розглядався комуністичним керівництвом як запасний, на той випадок, якщо Дибенко не впорається з Махном в Бердянську. Тоді, коли махновська делегація повертатиметься з Приазов′я додому, полк А. Падалки повинен був з півночі напасти на Гуляйполе, арештувати там махновский штаб і захопити на залізничній станції Гуляйполі всю бердянську делегацію з Нестором Махно включно. Після почутого Н. Махно нічого поганого своєму начальнику робити не став. Як тільки потяг П. Дибенка наступного дня залишив Бердянськ, Н. Махно не гаючись кинувся на пустир біля заводу, де його вже чекав літак з увімкнутим двигуном. Аероплан узяв курс на Гуляйполе.

31 березня 1919 р. він привіз Нестора Махна в степи під селом. П. Аршинов пише з цього приводу: «... з їхнього боку (комуністів. — В.Ч.) була зроблена спроба убити Махна. Командир одного полку Падалка, підкуплений більшовиками, узяв на себе їхнє »доручення«: напасти з боку Покровського на Гуляйполе, коли там буде Махно, захопити його і штаб. Змова була розкрита самим Махном, коли він знаходився в Бердянську. Змову вдалось упередити тільки тому, що під рукою у Махна трапився аероплан, на якому він встиг пролетіти відстань від Бердянська до Гуляйполя за дві години з хвилинами». Н. Махно приземлився в околицях Гуляйполя і зустрівся із загоном вірного йому Феофана Скомського. Разом вони раптово напали на табір падалківців. Організатори змови були застигнуті зненацька, арештовані і негайно розстріляні. Аероплан повернувся назад до Бердянська.

Починаючи з 13 травня 1919 р. аероплан був приписаний до штатів 2-ї бригади 1-ї Української повстанської дивізії, в яку була переформатована колишня махновська 3-я Задніпровська бригада. 2-а бригада складалася з приазовських повстанців, і аероплан стояв по-старому — в Бердянську. В червні-липні 1919 р., після добровільного відходу Н. Махна у відставку і відступу махновців на захід сліди махновського «Фармана» стерлися.

Нова спроба підняти в повітря анархістський літак була зроблена махновцями восени 1919 р. і знову в Бердянську. Влітку 1919 р. денікінці влаштували тут на території складів заводу «Варшавський арсенал» склад військового майна, що вселяв повагу. 13 жовтня 1919 р., під час штурму махновцями Бердянська, цей склад був обстріляний артилерією. Шальний снаряд вибухнув над першим ярусом мін і снарядів, а від детонації вибухнула і вся решта боєприпасів. Вибухи поховали на косі залишки армії білогвардійців і їх військової техніки. Після закінчення вибухів махновці узялися рахувати уцілілі трофеї. Назбирали 2000 снарядів, 26 англійських і російських гармат, 3 000 000 патронів, 50 кулеметів, 30 вантажівок, 5 бронеавтомобілів, 5 легкових авто, 2 мотоцикли і, нарешті, один уцілілий серед вогню аероплан, про що радісно повідомила 16 жовтня махновська газета «Шлях до свободи».

14 жовтня 1919 р. в Бердянськ приїхав Н. Махно разом із начальником штабу повстанської армії В. Білашем. Махновці організували мітинг, на якому жителів Бердянська проголосили «вільними громадянами вільного міста». Після оглядали трофеї. Пілота для літака не знайшлося, і він так і не піднявся в повітря. До поспішного відступу з Бердянська махновців примусив прорив кінноти А. Шкура з півночі на Великий Токмак і Пологи. Махновці залишили Бердянськ 4 листопада 1919 р., відступивши на північний захід до Дніпра.

Нова зустріч з авіацією відбулася у махновців через півроку, коли знову спалахнула війна махновців з червоними. Авіація останніх, прислана для боротьби з Врангелем, прийнялася бомбити і розстрілювати повстанців з поприземного польоту, а ті у помсту почали різати червоних ночами. Із захоплених у якості трофеїв важких аеропланів повстанці і місцеві селяни, що прилучилися до них, як правило, обдирали обшивку і дріт для господарських потреб, а остови машин висаджували або спалювали. А ось розвідувальні машини ламати не поспішали. Наприклад, в кінці серпня 1920 р. на Харківщині махновцям вдалося захопити як військовий трофей легкий аероплан, який упродовж тижня в розібраному стані перевозився в обозі маневреної групи армії. Востаннє він був помічений у захопленому махновцями м. Старобєльську Луганської губернії 3 вересня 1920 р. Швидше за все згодом махновці заховали аероплан в якийсь із численних схованок, де він знаходиться і до цього дня.

У жовтні-листопаді 1920 р. махновці востаннє вступають в союз із комуністами для сумісної боротьби з Врангелем. І під час цього союзу махновці не втратили смаку до авіаційної техніки. Червоний військовий льотчик М. Анощенко згадував, що 9-й повітряний загін 51-ї стрілецької дивізії в дорозі від Каховки до Перекопа кілька разів піддавався нападам «батька Махна». І оскільки в цей час червоні з махновцями разом заганяли до Криму Російську армію, то махновці, звичайно ж, хотіли не ламати і спалювати аероплани союзників, а віднімати їх у свою користь так само, як вони вмудрялися забирати малогабаритні тачанки, коней і кулемети. Далі було віроломне порушення договору з боку більшовиків, тотальна семимісячна партизанська війна, божевілля нескінченних боїв і відступ махновців до Румунії. В цій обстановці літаки втратили для махновців свою колишню актуальність.

Проте тема військово-повітряних сил махновского руху несподівано знайшла нове дихання у фантастичному романі англійського письменника Майкла Муркока «Сталевий цар» (1972). Відомий письменник описує альтернативну реальність, в якій не було Жовтневої революції 1917 р. і набуло незвичайного поширення дирижаблебудування. Із захоплених у ворога (уряду Керенського) і перефарбованих у чорний колір дирижаблів різної специфікації і складався військово-повітряний загін махновців. М. Муркок описує повстання українських козаків на чолі з І. Джугашвілі, священиком-розстригою на прізвисько «Сталевий цар». Анархісти Н. Махна на озброєних торпедами і бомбами повітряних кораблях приєднуються до повстанців і спільно штурмом беруть Катеринослав, до певної міри повторюючи події кінця 1918 р. в нашій реальності. Образ Н. Махна в англійській фантастиці взагалі дуже своєрідний. Але це вже зовсім інша історія і тема для зовсім іншої статті.

Володимир Чоп
доцент кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету, кандидат історичних наук