Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.

ИСТОРИЯ ГОРОДА

Зодчий доби відродження


ДИИТ

Гостиницы «Бристоль» и «Пальмира» на Екатерининском проспекте

Азовско-Донской банк на Екатерининском проспекте

Азовский банк К.Маркса 81

Квартал проспекта от улицы Ленина до Серова

***

Памятник Александру Полю

Трамвай на углу Екатерининского проспекта и ул. Садовой

Гостиницы «Бристоль» и «Пальмира»

Проспект-Серова-41 год

перекресток пр. К. Маркса и ул. Серова

*

Угол Екатерининского проспекта и Широкой улицы

Перекресток ул. Горького и просп. Карла Маркса

Перекрёсток К.Маркса - ул. Фрунзе
Один з найцікавіших привілеїв роботи історика — можливість інколи доторкнутись до живої доби. Доторкнутись, розуміючи, що перед тобою живий час, релікт доби, а інколи і не однієї. Мені, наприклад, пощастило. Я був знайомий із людиною, яка пережила Радянський Союз. І не просто пережила, а була активним учасником його життя у моєму рідному місті.

Початки

Дмитро Іванович Щербаков народився 28 жовтня 1912 р. у Катеринославі в родині залізничника. Хрестили його у Покровській церкві, яка стояла на теперішній площі Островського. Сам Дмитро Іванович полюбляв згадувати, що його перший свідомий спомин стосується візиту до міста імператора Миколи ІІ у січні 1915 р. Разом із усім містом родина Щербакових вийшла зустрічати високого гостя, знайшовши собі місце на Проспекті біля Міського саду. Імператора він не запам’ятав взагалі, але святковий настрій натовпу і кольорові папірці, які розкидали з балкону Зимового театру, пам’ятав до кінця життя.

Подальші роки були роками дитинства. І не важливо, що в цей час городяни перестали лякатись пострілів і навіть артилерійських залпів. Родина майбутнього архітектора жила тоді на Підгірній слободі біля вокзалу, який час від часу ставав ареною боїв. Десь у 1919 р. Дмитру пощастило побачити врочистий проїзд Нестора Махна по Філософській вулиці. Попереду тачанки отамана їхали два вершники, які стріляли в повітря з ручних англійських кулеметів (зброя тоді належала до головних іграшок, і діти непогано в ній розбиралися). За отаманом рухались вершники, за ними піхота, а замикали кавалькаду тачанки із добром та жінками. Хоча за жінку Дмитро спочатку прийняв і самого грізного отамана з його довгим волоссям та чудернацьким мундиром.

Подальші роки були спокійніші. Купання і ловля риби з плотів на лісових пристанях, які зробили його добрим пловцем. Довгі піші подорожі до Дніпра, коли вважалось особливим шиком перейти Горбатий міст не по проїзду, а по верху ферм, яким він і завдячував своєю назвою. І, звичайно, школа. Спочатку батько відвів Дмитра до трудшколи № 33, де він навіть встиг роздивитись моделі, виконані учнем Вучетичем. Але оскільки батька не влаштувало, що сина прийняли лише у 0 клас, то вже наступного дня він відвів його до 5-ї залізничної школи із зарахуванням до 2-го класу. 5-та залізнична розташовувалась на Комсомольській, 78, у колишньому Комерційному училищі Свіда. Окрім навчання саме в ній Дмитро Іванович захопився футболом і волейболом.

За школою, на намагання батька, був транспортний політехнікум. А згодом — два роки роботи у 7-й дистанції служби шляху на станції Нижньодніпровськ. Роботу вдавалося суміщати із навчанням на художньому рабфаці, який тоді знаходився на 4-й Чечелівці. А коли минув термін обов’язкової служби на залізниці, Дмитро Іванович вирушив до тодішньої столиці Харкова і поступив до Харківського художнього інституту на факультет архітектури. Але в Харкові він не затримався. З перенесенням столиці до Києва туди ж було переведено і інститут із значною частиною викладачів та студентів. Незважаючи на величезну працездатність, навчання тривало довго. Що б ми не думали зараз про безкоштовне радянське навчання, але грошей воно потребувало. Доводилося брати академічні відпустки і повертатись до Дніпропетровська. Як і в наш час, здібні студенти мали тоді змогу знайти собі роботу за спеціальністю. До того ж у цей час при великих обсягах будівництва дуже бракувало кваліфікованих архітекторів. Дмитро Іванович працював у 1-й архітектурній майстерні Управління проектування та розвитку міста Дніпропетровська під керівництвом Г. Л. Швецько-Вінецького. В передвоєнний час він бере участь у переробці проектів гуртожитків Транспортного інституту, розробці проекту критого плавального басейну у комплексі стадіону «Сталь». Сам він вважав першою своєю самостійною роботою корпус Фізико-технічного інституту, проект якого було зроблено у співавторстві із Марією Єфімовою. Молодий студент став повноправним членом архітектурного цеху.

Дмитро Іванович ніколи не згадував про складність роботи в цей час. Але пам’ятав він багато, і в деяких з його численних історій «дух часу» був аж надто помітний. Показовою в цьому відношенні є історія із ревізією першим секретарем обкому Менделем Хатаєвичем робіт з реконструкції парку його імені. Він оглядав роботи разом із автором проекту реконструкції, архітектором Василем Івановичем Мартиновим. Вже забулось, що саме його зацікавило, але він вирішив зрізати шлях. Не зваживши на попередження Мартинова, Хатаєвич рушив навпростець через один з газонів парку і провалився в ледь замасковану вигрібну яму від ліквідованого туалету. Під час оглядин супроводу у першого практично не було. Але, на подив Мартинова, вже за кілька хвилин довкола вирував натовп із людей у формі. Незрозумілим чином з’явилась легкова машина. Першого секретаря витягли, більш-менш обтерли, загорнули в довге шкіряне пальто і вилили на нього кілька пляшок одеколону (ця історія відбувалась влітку, і поява пальто вразила архітектора, як, власне, і поява кількох пляшок одеколону). Хоча більшість охорони була зайнята першим секретарем, але знайшлись люди і для того, щоб почати в’язати Мартинова. Невідомо, як би склалася його подальша доля, але Хатаєвич встиг перед поспішним від’їздом дати розпорядження: «Не чіпайте його. Я сам винен. Він мене попереджав».

Дух часу відчувається і в тому, що у 1940 р., закінчивши інститут, здібний архітектор отримав розподіл не в своє рідне місто. І навіть не на великі будови комунізму, а до лав Червоної армії. Потім був 1941 р. Перші тижні війни, полон, фільтраційний табір у Бресті і відправка… до Дніпропетровська. У місті Дмитра Івановича було призначено до будівельної контори міської управи. В цій установі були зібрані всі архітектори, які або не встигли евакуюватись, або повторили долю Щербакова. Кадри тут підібрались дійсно серйозні: Олександр Красносельський, Володимир Самодрига, Вадим Горбоносов, Василь Мартинов та інші. При всій творчій потузі контори займалась вона переважно ремонтними роботами. Дмитро Іванович зміг пригадати тільки два серйозних проекти, які він виконував: муровану браму «німецького міста», яку планувалось встановити на розі Проспекту й вулиці Дзержинського та виконаний спільно з В. В. Самодригою проект відновлення Благовіщенської церкви на вулиці Робочій.

Восени 1943 р. його знов було призвано до армії. Закінчення війни він зустрів у Німеччині. Перший свій цивільний об’єкт Д. Щербаков виконав у якомусь німецькому містечку, де стояла його частина. Для врочистого засідання потрібно було привести до ладу і оформити місцевий театрик. Будівля в цілому не постраждала, але стіни зали були вкриті потужним шаром кіптяви. Ані часу, ані можливостей для ремонту просто не було. Згадавши навчання, Дмитро Іванович розробив ескізи і самостійно прикрасив залу новими фресками в техніці гризайлю, але оригінальним способом — прошкрябуванням малюнку по кіптяві, яка і слугувала основним фоном. Ефект, за його словами, був вражаючий.

Доба Відродження

У 1946 р. була демобілізація, повернення до Дніпропетровська і початок служби у проектному інституті Облпроект (сучасний Дніпроцивільпроект). Одним з найголовніших завдань, які в цей час стояли перед інститутом, було створення проекту відновлення Проспекту. Авторський колектив саме цього проекту і очолив демобілізований архітектор. На цей час вже було продумано загальну концепцію Проспекту і навіть створено ескізний генеральний план забудови. Але все це потребувало серйозних уточнень. Якщо з концепцією все було в цілому гаразд і в подальшому вона лишилась незмінною, то над генеральним планом Дмитру Івановичу довелося серйозно попрацювати. За первісними пророками, на Проспекті мали бути розміщені великі комплекси громадських будівель: театри, клуби, кінотеатри, цирк, палац мистецтв, виші, музеї, адміністративні будівлі. Передбачалося і зведення кількох великих монументів. Але економічний стан міста просто не дозволяв реалізувати цю програму. В ході переробки проекту від більшості громадських комплексів просто відмовились на користь житлових будинків, а інші було суттєво скорочено. Окрім цього у первісному варіанті не враховували повною мірою можливість відновлення зруйнованих будинків, що теж було вкрай важливо з економічної точки зору. Так, у первісному варіанті забудови задля розширення Проспекту пропонувалося розібрати стіни Оперного театру (сучасний театр ім. М. Горького) і спорудити новий театр в глибині парку. Ці видатки визнали недоцільними. В загальних рисах проект відновлення Проспекту було завершено в 1948 р. Але в подальшому, у міру розробки окремих комплексів він неодноразово змінювався.

Окрім керівництва розробкою проекту відновлення Проспекту Дмитро Іванович займається також розробкою ескізних проектів окремих комплексів. Найзначнішим з них був проект університетського містечка на розі Проспекту та вулиці Гоголя. Було передбачено відновлення зруйнованих корпусів і створення нового комплексу, який мав зайняти увесь квартал. На жаль, від будівництва містечка швидко відмовились, хоча окремі ідеї проекту все ж було реалізовано при забудові цього кварталу. Не меншим за обсягами був і проект відновлення Озерного базару із критим ринком, який теж лишився нездійсненим.

Створення нового ансамблю Проспекту почалося із відновлення зруйнованих корпусів дореволюційних та довоєнних будинків. При відбудові старі будинки, як правило, надбудовували до прийнятої для Проспекту стандартної висоти (еталоном висоти виступав Центральний універмаг). А головне, їх фасади декорували у дусі часу. З Проспекту зникали еклектика, історичні стилі, модерн, конструктивізм. Зміни вносились навіть у класицистичні будівлі, споруджені наприкінці 1930-х рр. На цьому етапі Д. І. Щербаковим було виконано проект відновлення колишнього будинку Азово-Донського банку по Проспекту, 81, під контору тресту «Укргеологія». В комплексі з цим будинком він розробив і проект скверу (зараз у ньому розташовано пам’ятник О. М. Полю), який, на жаль, реалізували лише частково, а у 1970-х повністю перепланували. А от початок цілком нового будівництва на Проспекті дещо затягнувся. Єдині можливі інвестори цього часу — великі підприємства — всіляко ухилялися від будівництва. Незважаючи на кризову ситуацію із забезпеченням житлом, вони вважали не надто доцільним будувати великі і дорогі будинки далеко від підприємств, надаючи перевагу розбудові призаводських селищ. Лише під величезним тиском партійних органів (на місцеве самоврядування підприємства, особливо союзні, не дуже зважали) вдалося досягти того, аби почалося проектування нових будинків. Не менше зусиль знадобилось і для того, аби на будівельних майданчиках таки почалися роботи не лише зі встановлення парканів.

В цілому справа зрушила з мертвої точки лише у 1950 р. Протягом наступного десятиріччя Проспект перетворився на суцільний будівельний майданчик. І одним із перших споруджуваних нових будинків став запроектований Дмитром Івановичем житловий будинок заводу ім. Петровського на розі Проспекту та вулиці Сєрова, кутова вежа якого з 1950-х рр. стала однією з візитних карток Дніпропетровська. Далі були будинки заводу «Червоний Профінтерн» (Проспект, 100), заводу Карла Лібкнехта (Проспект, 54, 67); розробка детального проекту Привокзального майдану та окремих житлових будинків у його комплексі (пл. Петровського, 2 та Проспект, 119, 121). Останньою роботою зодчого, виконаною в ході відновлення Проспекту, став проект благоустрою площі Леніна. Причому йому вдалося змінити і сам вигляд монументу. Його зауваження, що гранітні куби з барельєфами, встановлені безпосередньо під високим постаментом (а саме так передбачалось первісним проектом), викликають надто відверті і зрозумілі народу асоціації, настільки вразило авторський колектив, що від них взагалі думали відмовитись. А по роздумах їх віднесли на максимально можливу відстань від монументу.

Звичайно, роботи архітектора не обмежувались лише Проспектом. Д. І. Щербаков брав участь у розробці генплану забудови вулиці Дзержинського і виконав для неї проект житлового будинку ДЗМО (Дзержинського, 18а). За його ж проектом споруджено гуртожиток ДАРЗ-2 по вулиці Героїв Сталінграда, 1, якому судилося стати єдиним будинком, зведеним за першим проектом забудови проспекту Ілліча. За його проектами споруджено і декілька елегантних водних станцій на Дніпрі (на сьогодні з них збереглась лише водна станція ДЗМО на Монастирському острові).

Сам Дмитро Іванович дуже полюбляв згадувати цей час. Він не вважав споруджене тоді вершиною своєї творчості. Але для нього це була пора найбільшої творчої активності. Час, коли можна було дійсно творити. Наштовхуватись на численні перешкоди, але творити.

Далі було гірше.

Індустріалізація

Кінець 1950-х – 1960-ті рр. були часом, коли про архітектурну творчість можна було забути. Боротьба з архітектурними надмірностям призвела до появи типових проектів п’ятиповерхових будинків, прозваних у народі «хрущобами», і таких самих типових проектів основних громадських будівель для «спальних районів». З одного боку, в цьому не було нічого нового. Типові секції житлових будинків було розроблено ще у 1930-х рр. Їх широко використовували у 1940–1950-х рр., значно полегшуючи таким чином проектні роботи. Але, з іншого боку, це стосувалось переважно планування квартир і секцій в цілому. В роботі ж над образом будинку архітектор лишався достатньо вільним. Нова доба стала часом, коли завдання архітектора розумілося як прив’язка до місцевості стандартних коробочок із забезпеченням дотримання відповідних нормативів щодо санітарії, пожежної безпеки, побутового обслуговування. Авторське проектування практично потрапило під заборону. Як наслідок — архітектори втратили свій індивідуальний почерк. За 1960-ті рр. в місті було зведено неймовірну кількість житла, соціально-побутових будівель, але, окрім Нового мосту через Дніпро, не спорудили нічого справді помітного. Авторство цих споруд є абсолютно неважливим. Немає значення, хто саме «ставив» конкретні будівлі: досвідчений архітектор чи інженер, який лише місяць, як з інституту. Це типові стандартні проекти, і відхилення від стандартів настільки несуттєве, що його можна не брати до уваги, незважаючи на негативні чи позитивні відгуки сучасників. Спадком Дмитра Івановича Щербакова в цьому будівельному «конвеєрі» є забудова житлового масиву Вузівський вздовж проспекту Гагаріна, кінотеатр «Космос», автовокзал на вулиці Курчатова, окремі будівлі в різних кінцях міста.

Сам він оцінював цю добу як катастрофічний для архітектури час, коли можна було творити лише при оформленні аксонометричних креслень і не було особливого бажання бачити, як зводяться запроектовані будівлі. При цьому за архітектурну добу, що відійшла, не заступився, принаймні відкрито, ніхто. Та й Дмитро Іванович вважав, що стиль 1940 – початку 1950-х рр. віджив своє і потребує заміни. Але постановою 1955 р. архітектурний стиль було замінено на будівельну технологію. При звичці і вмінні творити заміна явно нерівноцінна. Тож не дивно, що Щербаков став одним із перших архітекторів міста, що зробив спробу перетворити технологічний процес на стиль.

Історія проектування нового корпусу обкому КПРС на проспекті Кірова, 1, на сьогодні вимальовується досить туманно. Наскільки можна зрозуміти, було проведено закритий архітектурний конкурс. Причому досить дивний. Загальний вигляд планованого будинку був цілком зрозумілий і без конкурсу. Типові проекти для райкомів, міськкомів та обкомів партії було створено за зразком Кремлівського палацу з’їздів із незначними варіаціями. Питанням конкурсу було розміщення будівлі на початку проспекту Кірова. На подив, на цій відносно невеликій території спромоглися запропонувати декілька варіантів розташування цього великого корпусу. Дмитро Іванович, здається, особисто в конкурсі участі не брав, але в ході обговорення результатів ним було подано і обґрунтовано пропозицію, яка і забезпечила йому замовлення на проект.

Про цю роботу він згадував як про найскладнішу в своєму житті. Дуже напруженими були відносини з колегами по цеху. Багато крові псував постійний контроль, а отже, і втручання до роботи з боку перших осіб обкому, які слідкували навіть за якістю паркетів і фарбування стін у своїх майбутніх кабінетах. З іншого боку, Дмитро Іванович чудово розумів, що навряд чи коли у нього ще буде можливість творити, маючи в розпорядженні практично необмежені ресурси. Сам він визнавав, що з усіх його задумів та ідей не вдалося реалізувати лише одну — поєднання підземним переходом будинків старого і нового обкомів: саме в цей час у «Правді» було розкритиковане ЦК компартії України за підземні переходи між адміністративними будівлями, які, на думку Москви, символізували собою «відрив від народних мас». Отже, можна зазначити, що диво справді сталося. Не порушуючи загальних приписів щодо зовнішнього вигляду подібних будівель, Дмитро Іванович спромігся звести дійсно оригінальну будову. Потрібно було не так вже й багато: дещо інші пропорції, дрібні деталі зовнішнього і внутрішнього опорядження, оригінальне рішення паркового фасаду і висока якість будівельних робот.

Але передчуття Дмитра Івановича цілком справдилися. Фактично обком партії став останнім його дійсно великим і помітним об’єктом. За наступні роки з його робіт відомий лише багатоповерховий будинок по вулиці Гоголя, 4. Але одного погляду на цю споруду досить, щоб зрозуміти, що його зовнішнє оздоблення лишилося явно незавершеним, точніше взагалі не зробленим.

Пенсія

Дмитро Іванович Щербаков вийшов на пенсію у другій половині 1970-х рр. Це було досить дивно. Як правило, архітектори такого рівня не виходили на пенсію, продовжуючи працювати і у проектних, і у навчальних організаціях. Хіба що їх «виходили». Він чомусь ніколи не пояснював цього свого рішення, принаймні мені, тож і я не буду будувати якихось версій цієї події. Проектна діяльність архітектора припинилась, але творчу людину подібні дрібниці ніколи не зупиняли. Останні архітектурні конкурси, в яких він брав участь, відбулися у 2001 та 2002 рр., причому в обох його пропозиції увійшли до першої трійки премійованих проектів. З плином часу він перетворився на старійшину, а згодом і патріарха української архітектури. Це почесне звання він утримував до самої своєї смерті у вересні 2006 р.

Валентин Старостін

История города:

Літній театр у Міському саду,
1840-1920 гг.
» Темы о городе:
- Архитектура
- Символика города и области
- Город по кусочкам
- Заметки о городе
- История города
- Исторические карты
- История городского транспорта
- Знаменитые люди города
- Исторический календарь


copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте