Степовий кордон України (XV-XVIII ст.). Частина 2

Турецький султан через свого посла до польського короля (1634 р.) вимагав зупинити напади козаків на землі Османської імперії та її васалів, погрожуючи в разі невиконання рушити на Польщу війною. Аби уникнути війни, великий коронний гетьман Речі Посполитої С. Конєцпольський пообіцяв ужити заходів для припинення козацьких свавільств і за підтримкою короля Владислава IV вирішив побудувати біля Кодацького порогу фортецю Кодак (її залишки знаходяться в селі Старі Кодаки поблизу аеропорту міста Дніпропетровська). З побудовою цієї фортеці планувалося: по-перше, позбавити можливості запорожців здійснювати морські походи на Чорне море; по-друге, перекрити основний шлях сполучення між козацьким Низом (Запорозька Січ) та "волостю" (українське прикордоння) по Дніпру; по-третє, створити військову базу, форпост, який би здійснював контроль і над суходільними шляхами Великого кордону, а також забезпечував польський уряд необхідною розвідувальною інформацією.
Виникає закономірне питання: яке відношення до морських походів запорожців мала фортеця Кодак? Адже Запорозька (Базавлуцька) Січ знаходилася в районі сучасного міста Нікополя, а звідси вниз по Дніпру до Чорного моря "рукою подати". Справа в тому, що нижня частина Дніпра була "замкнена" турецькими фортецями, а гирло Дніпра з Чорного моря прикривав турецький флот. Якщо вдавалося козакам на своїх чайках якось (перетягуючи човни по суходолу) вийти Дніпром у море (коли тут не було флоту), то на зворотному шляху їх тут вже обов'язково очікували турецькі кораблі. Тактика перетягування човнів по суходолу в обхід небезпечних місць на Дніпрі у переважній більшості випадків закінчувалась для козаків трагічно: вони ставали легкою здобиччю ординців. У зв'язку з цим основним шляхом на Чорне море для запорожців був шлях із Січі вверх по Дніпру, через його пороги. Після подолання Кодацького порогу флот входив у р.Самара, рухаючись по ній до її притоки Тачевода. Повернувши у цю притоку, флот рухався до її верхів'я, а звідси човни перетягувалися по суходолу (відстань 4 км) до верхів'я р. Міус, по якій флот входив у Таганрозьку затоку Азовського моря, а далі через Керченську протоку виходив у Чорне море. Повертався козацький флот на Січ цим же шляхом. Отже, побудова Кодацької фортеці позбавляла запорожців цього основного шляху морських походів.
На побудову фортеці польський сейм у січні 1635 р. виділив сто тисяч польських злотих, а в липні цього ж року будівництво фортеці було завершене. У польській історіографії немає одностайності щодо думки, хто склав план фортеці і хто її будував, зокрема, за останніми дослідженнями, вважається, що це здійснив Ян Маріан (французьке - Жан де Маріон), він же був призначений першим комендантом цієї фортеці. Вважається, що інженер і картограф Боплан був присутній під час побудови фортеці і старанно накреслив її план на карті Запоріжжя, яка є цінним джерелом для вивчення історії нашого краю.
Безумовно, вибір місця для фортеці здійснено людиною, яка добре володіла картографічним матеріалом щодо басейну Дніпра і, зокрема, його порогів, а також добре знала тактику морських походів запорожців. Це міг бути тільки Боплан, який склав карти різних регіонів України (ще і в різних масштабах), залишив нам креслення козацької чайки і детально описав процес підготовки і проведення морських походів запорожців, а також інші сторони життя на Україні і Запоріжжі у першій половині XVII ст. У 1650 р. Боплан видав у Франції свою книгу під назвою "Опис України або Королівства Польського". Таким чином, він першим з іноземних авторів ужив термін "Україна".

Фортеця була побудована на правому березі Дніпра, на високій скелі, яка панувала над його річищем (у цьому місці досить вузьким) і його Кодацьким порогом, а також над гирлом р. Самара, що впадала неподалік у Дніпро з лівого берега. Матеріалом для побудови фортеці були земля і дерево. Вона мала вали у вигляді чотирикутника з висунутими бастіонами і сухими ровами, які прикривались частоколом з дерев'яних паль. Із західного боку фортеці (зі степу) знаходились ворота. На валах фортеці були встановлені гармати, які прострілювали річище і береги Дніпра біля Кодацького порогу, а також гирло р. Самара.
Гарнізон фортеці складався з 200 німецьких драгунів, якими командував заступник Яна Маріана - комісар Пшиягловський. Зухвала поведінка останнього та його драгунів щодо козаків, які мали в околицях Кодацького порогу свої зимівники, стала причиною повстання запорожців восени 1635 р., яке очолив гетьман Війська Запорозького І. Сулима. Вночі козаки наблизилися з боку степу до фортеці, зненацька захопили і вирізали всіх драгунів, місцями розкопали фортечні вали, а гармати відвезли на Січ. На Україну із військом вирушив С. Конєцпольський, але до воєнних дій справа не дійшла. Козакам було запропоновано вирішити це питання мирним шляхом, а саме: видати І. Сулиму і його соратників, яким обіцяно зберегти життя. Але ця обіцянка була порушена, І. Сулиму і його побратимів було страчено 12 грудня 1635 р. у Варшаві.
Через два роки після повстання І. Сулими, у 1637 р., через проблеми козацького реєстру вибухнуло чергове козацьке повстання, яке очолив гетьман Війська Запорозького П. Павлюк. 16 грудня 1637 р. під Кумейками він зазнав поразки і капітулював. Між польським і козацьким командуванням у 1638 р. була укладена Кумейківська угода, якою "на вічні часи" скасовувались для козацтва всі пільги, прибутки, право на окремий суд (козацькі суди) і вибори старшини. Козацький реєстр мав складатися із 6 тис. козаків (6 територіальних полків по одній тисячі у кожному).
Не тільки до повстанців, а й до всього реєстрового і запорозького козацтва польським урядом були вжиті репресивні заходи: зокрема столицю Січі перенесено до Микитиного Рогу, а Базавлуцьку - зруйновано; гармати вилучено, а флот і судноверф спалено. У Микитинській Січі для виконання контрольно-каральних функцій розташовано польську залогу у складі одного реєстрового козацького полку і загону польських драгунів, що мала за обов'язок розганяти свавільні зборища на островах і річках.

Одночасно завершилось відновлення фортеці Кодак у 1639 р., побудованої за проектом німецького інженера Гектанта поряд з руїнами першої. Нова фортеця була втричі більшою за першу, а матеріалом для її побудови так само слугували земля і дерево. В основі фортеці був квадрат, зовнішня сторона якого становила 112,5 м. По периметру квадрата був насипаний і обкладений дерном потужний вал, який створював на кожному наріжнику п'ятибічний, висунутий вперед бастіон. Доступ до валу та його бастіонів боронив з трьох сторін глибокий сухий рів, а з четвертої сторони замість нього був крутий берег Дніпра. Вал з боку Дніпра мав майданчики, висунуті вперед, що дозволяло ефективно вести артилерійський вогонь як упоперек Дніпра, так і вздовж його річища (для знищення човнів, що наближаються до порогу або вже його пройшли), а також обстрілювати гирло р. Самара. Розміри фортеці були розраховані на 800 чол. залоги. Ширина валу при фундаменті - 24 м, висота - 7 м; глибина рову -11 м, ширина внизу - 10 м, а вгорі - 16 м. Верхів'я валу фортеці довершував менший вал, так званий парапет, який слугував для захисту артилерії та мушкетерів, що перебували на основному валу. Оборону схилів на валах зміцнювали два ряди частоколу з дерев'яних паль: один - під парапетом (горизонтально), а інший - у підніжжя валів (вертикально над ровом). Рів від степу був майстерно прикритий штучним підвищенням. Єдина брама з мостом через рів розташовувалася із західної сторони і називалася "Криловська", від назви найближчого з цієї сторони містечка на р.Тясмин. У валу з боку Дніпра був вузький, прохід для виходу за водою.
Фортеця Кодак складалася з редуту (фр. redoute - замкнуте квадратне або багатокутне польове земляне укріплення, здатне до самостійної оборони), а також інших й елементів, які розташовувалися за межами редуту: будинок коменданта, складські приміщення (цейхгауз), будинки та казарми для офіцерів, солдат і ремісників. На відстані декількох сот метрів від редуту у напрямку степу була побудована висока вежа, яка, за даними джерел, дозволяла робити огляд навколишньої території в радіусі 8 миль. У складі її залоги було 100 піхотинців і 10 кіннотників. Залогу фортеці складав полк іноземної піхоти чисельністю 600 осіб. Комендантом фортеці був призначений Ян Жолтовський, а через рік його змінив Криштоф Гродзицький. Постійно на валах редуту та на вартовій вежі перебували тільки чергові спостерігачі. У разі оголошення бойової готовності залога фортеці займала оборону за парапетами редуту.
На плані фортеці є помітка "базар", отже, тут велася торгівля з місцевими жителями. Поступово біля фортеці виросло село, яке зараз має назву Старі Кодаки. В ті небезпечні часи люди прагнули селитися під захистом фортець, укріплених містечок та міст. Тож виникнення села біля фортеці було закономірним як з точки зору економічних інтересів, так і з точки зору безпеки. Існує також думка, що село Старі Кодаки виникло раніше фортеці.

1648 р. Б.Хмельницький з Микитинської Січі організував повстання проти польської влади, яке переросло у Визвольну війну українського народу за становлення своєї державності. Щоб не допустити виходу Б.Хмельницького із Січі на "волость" (середню Наддніпрянщину), де він міг би отримати підтримку народу, польське командування, яке очолив великий коронний гетьман М. Потоцький, вирішило розгромити його на Низу Дніпра. З цією метою на Січ направляється польське військо під командуванням сина М. Потоцького - Стефана. Для просування на Запоріжжя військо було поділене на дві частини. Кіннота і один реєстровий полк рушили по суходолу, а чотири реєстрові полки і два полки найманців рушили на човнах по Дніпру. Під час руху повз Кодацьку фортецю її комендант К. Гродзицький підсилив реєстровців однією мортирою з обслугою, 3 травня 1648 р. флотилія прибула до Микитиного Рогу (на Січ), але Б.Хмельницького вже там не було, бо він в цей час вів Жовтоводську битву.
Наступного дня реєстровці підняли повстання біля Кам'яного Затону, що навпроти Микитиного Рогу (сучасне м. Кам'янка Дніпровська), перебили польську старшину і вирушили по Дніпру на з'єднання з Б. Хмельницьким. 8-9 травня 1648 р. вони пройшли Кодак (очевидно, комендант фортеці не ризикнув обстріляти шеститисячне козацьке військо), піднялись до Кам'яного Затону (сучасне с. Дніпровокам'янка), що біля Мишуриного Рогу, і по Омельнику II та його притоці Княжі Байраки підійшли до верхів'я р. Жовті Води, де 13 травня 1648 р. з'єдналися з Б.Хмельницьким. Битва завершилася блискучою перемогою української армії над польською.
Після завершення Жовтоводської битви (16 травня 1648 р.) Б.Хмельницький не став здобувати фортецю Кодак, а, заблокувавши її за допомогою козацьких і татарських підрозділів, рушив із своїм військом на "волость", де 26 травня під Корсунем, а 23 вересня 1648 р. під Пилявцями провів переможні битви над польською армією. У вересні 1648 р., Б.Хмельницький направляє до Кодака для його здобуття три козацькі полки, очолювані полковниками Я.Вовченком, П.Шумейком та М.Нестеренком. Розпочалися переговори з К. Гродзицьким про здачу фортеці без кровопролиття. 1 жовтня 1648 р. Кодацька фортеця капітулювала. Фортечні гармати були вивезені до Чигирина і Переяслава. На деякий час Кодак утратив свою значущість як військовий об'єкт на Дніпрі.

Після завершення битви під Зборовом 16 серпня 1649 р. між польським королем Я.Казиміром і Б.Хмельницьким укладено Зборівську угоду, за якою був ухвалений 40-тисячний реєстр Війська Запорозького у складі 16 територіальних козацьких полків на правах автономії у польській державі з полково-сотенним державним ладом. Реєстр не зміг включити усіх повстанців, які вважали себе козаками і брали участь у воєнних діях. Значна частина з них повинна була повернутись до маєтків своїх господарів і виконувати селянські повинності. У зв'язку з цим Зборівський договір був недоброзичливо сприйнятий частиною козацької старшини, а особливо - "черню". Величезні групи учасників війни, незадоволених договором, хлинули на Запорозьку (Микитинську) Січ. У лютому 1650 р.тут вибухнуло повстання проти Б. Хмельницького. На противагу останньому, Рада Січі, на якій господарювала так звана "голота" (бідні козаки), обрала гетьманом Війська Запорозького козака Я. Худолія. Б. Хмельницький здійснив до Микитиного Рогу каральну експедицію, придушив повстання, а Я. Худолія та його соратників стратив.
Б.Хмельницький вирішив негайно провести реформу Запорозької Січі, маючи при цьому головну мету - обмеження її автономії. Таку реформу він здійснив у квітні 1650 р. Основи полково-сотенного державного ладу, створеного Б.Хмельницьким в Україні, були трансформовані на землях Запорозької Січі з урахуванням її традицій щодо управлінсько-функціональних структур. Насамперед малі кошові утворення були об'єднані в єдиний великий Кіш Січі, який тепер поділявся на курені. Була введена посада кошового отамана Січі. Всі земельні володіння Січі були поділені на п'ять районів - паланок: Самарську, Кодацьку, Інгульську (Перевізьку), Кальміуську та Бугогардівську. Кожну паланку очолив полковник. Для контролю за діяльністю Січі Б. Хмельницький розташував у її Коші свою залогу.
Центром утвореної Кодацької паланки стало містечко Новий Кодак, розташоване на відстані 15 км від Кодацької фортеці вгору по Дніпру. Новий Кодак уперше згадується в історичних джерелах під 1650 р. як торговельне козацьке містечко. В наш час це один із районів Дніпропетровська, що має назву Кайдаки. За спогадами колишнього запорожця Микити Коржа, все місто було обведене глибоким ровом і гострими рогатками у дві лави на сажень від рову. У місті було три дерев'яні вежі: перша - вниз по Дніпру, друга - вгору по Дніпру, а третя - на південь. Понад ровом навколо міста був влаштований земляний вал з чотирма розкатами по кутах міста, на яких встановлені гармати. Зверху на валу стояли лозові копійки, доверху насипані землею, схожі на маківки. Ці кошики внизу були виплетені дуже вузько, не ширше аршина, а їх висота і ширина вгорі - косий сажень. Ставили їх на валу один біля одного так щільно, щоб верхні краї кошиків сходилися докупи, а нижні - трималися на валу. Ці кошики робилися для захисту від ворога, бо куля, вдарившись об наповнений землею кошик, не могла зашкодити вартовим, які з мушкетів, установлених у щілини між кошиками, вели вогонь по ворогу.
У Новому Кодаці знаходилася адміністрація паланки (полковник, осавул, писар, хорунжий), суд, канцелярія, школа, церква святого Миколая, а також похідна січова церква. Біля міста працювала переправа через Дніпро. Адміністрація паланки обиралася на її раді строком на один рік. Суд паланки складався з трьох представників адміністрації паланки і трьох представників козацької громади. Останні обиралися строком на три роки. Серед обов'язків керівництва паланки важливе місце посідав контроль за збереженням природних багатств паланки, зокрема лісів, урочищ, дібров, гаїв, існування яких сприяло збереженню річок, озер, ставків, криниць.
У 1652 р. Б. Хмельницький провів реформування кордонів Кодацької паланки. Північний її кордон він установив по р. Тясмин (м. Крилов), а південний - по Микитин Ріг включно. У зв'язку з тим столицю Січі він переніс з Микитиного Рогу на р.Чортомлик. У зв'язку з виникненням м. Новий Кодак, містечко, що знаходилось біля Кодацької фортеці, побудованої поляками, отримало назву Старого Кодака.

Після укладення у 1654 р. українсько-російського договору на вимогу російського царя в Кодацькій фортеці утримується залога у складі 400 козаків. У 1656 р. Кодацька фортеця підпорядковується безпосередньо кошу Запорозької Січі. З того часу і аж до її зруйнування за умовами Прутського миру (1711 р.) між Петром І та турецьким султаном Кодацька фортеця виконувала свою оборонну функцію у складних перипетіях громадянської війни ("Руїни") на Україні (1659-1676 рр.) та під час російсько-турецьких війн другої половини XVII - початку XVIII ст.

Дніпропетровськ розташований біля Кодацького порогу - першого з дев'яти, тому ще за часів сивої давнини ця територія була своєрідними воротами до Низу Дніпра через його пороги. Поріг на Дніпрі - це кристалічна кам'яна гряда поперек його русла, через яку проривається вода, падаючи вниз по схилу, Таких порогів було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід-поріг, Ревучий), Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний (Гадючий). Починаючи від Кодацького - униз по Дніпру до останнього Вільного (зараз цей поріг знаходиться у приміській зоні м. Запоріжжя) відстань - 60 км.
Чим ширша гряда, тим поріг більший, чим вона вища, тим крутіший схил, а отже, швидший і бурхливіший потік води. Вода через поріг протікає через проходи в гряді, які називаються лавами, і спадає вниз. За тисячоліття від такого падіння вода порозмивала породу біля порогу і заглибила у цьому місці дно Дніпра. Так утворилася різниця у рівні води перед грядою і після неї та крутий спад води, де вона проходить з величезною швидкістю, з шумом і ревом, пробиваючись між камінням і скелями, розбиваючись на бризки і водяний пил. Ми не в змозі сьогодні спостерігати цього вражаючого видовища, бо після побудови у 1932 р. Запорізької гідроелектростанції (Дніпрогесу), гребля якої підняла рівень води у Дніпрі, пороги опинилися під водою і стали доступними хіба що тільки аквалангістам.
За висновками вчених, дніпрові пороги були своєрідною природною лабораторією, бо завдяки їм на відрізку Дніпра від Дніпропетровська до Запоріжжя відбувалося активне збагачення річкової води киснем. Саме тому на цій ділянці Дніпра, а також за порогами, униз по течії (у Великому Лузі), водилися рідкісні види риб (форель, осетр та ін.), а багатство флори і фауни цього регіону давали підстави називати його справжньою базою Великого степу. Вода й повітря в цих краях мали лікувальні властивості.
Річка Дніпро була єдиною важливою транспортною артерією з Балтійського моря у Чорне. За часів Київської Русі цей шлях називався "із варяг в греки". Але на цьому шляху була порожиста частина Дніпра, яку подолати на човнах без спеціально підготовлених людей - лоцманів - було неможливо. Отже, є всі підстави стверджувати, що ще за часів Київської Русі тут, біля Кодацького порогу, існував осередок лоцманів, які за певну платню проводили плоти і човни через пороги. Селилися лоцмани на місці сучасної Лоцманської Кам'янки (тепер у межах міста), бо більш зручнішого місця перед Кодацьким порогом для виконання своїх обов'язків їм годі було й шукати. Отже, територія нашого міста слугувала воротами до Низу Дніпра, ключі від яких були в руках лоцманів,
З документів козацьких часів відомо, що у 1656 р. за розпорядженням Коша Запорозької Січі у Старому Кодаку була створена громада лоцманів для забезпечення судноплавства через дніпровські пороги. У 1750 р. Лоцманська Кам'янка згадується як "найдавніше Запорозьке займище". Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) лоцманській справі на дніпровських порогах приділяється велика увага: лоцманська громада зараховується на державну службу і отримує пільги.
Відомо, що крім супроводження човнів через пороги водою, лоцманська служба перевозила човни по суходолу в обхід порогу. Такі ситуації виникали при засушливій погоді, коли вода в Дніпрі була "малою", тобто так спадала, що оголювала поріг до рівня, непридатного для його подолання водним шляхом. Необхідність долати поріг (пороги) по суходолу виникала також у тому випадку, коли вантаж був дуже цінним або міг зіпсуватися від вологи. На малюнку 80-х років XVIII ст. зробленого французьким мандрівником і художником Ж.-А. Мюнцем, і зображено момент долання Кодацького порогу суходолом. Човни довжиною близько 10 м поставлені на спеціальні суходольні трали з потужними колесами. Транспортується вантаж трьома парокінними запряжками.
Про те, як долали Дніпрові пороги вверх та вниз по течії річки, а також про те, якими були люди, що забезпечували лоцію цієї справи, написав один з останніх лоцманів Г.М. Омельченко у своїй книжці "Спогади лоцмана порогів Дніпрових" (Дніпропетровськ, 1998). Він, зокрема, пише, що перед подоланням Кодацького порогу всі судна і плоти зупинялися з правого берега біля Лоцманської Кам'янки між скелею Московка і берегом (де зараз побудований міст через Дніпро), а також між берегом і островом Кам'януватим, а далі все відбувалося за чітким сценарієм, який він детально описує.

Саме завдяки порогам наша місцевість займала протягом віків панівне становище над головною комунікацією Великого європейського водоподілу між басейнами Чорного та Балтійського морів, а саме - над Дніпром у нижній його частині.
Серйозні транспортні незручності, які створювали дніпровські пороги, дозволяли тут, біля Кодацького порогу, утримувати під контролем просування по річці торгових валок та військ, а в разі необхідності і унеможливлювати подальший їх рух. Не випадково біля порогів завжди чатували загони кочівників, сподіваючись поживитись здобиччю, якщо відбувається аварія транспорту. Не випадково, а щоб приборкати козацький Низ, до Кодацького порогу звертали свою увагу польські королі. Не випадково, а для управління однією з важливих паланок Запорозької Січі - Кодацькою, Б. Хмельницький заснував тут її адміністративний центр - Новий Кодак. Не випадково, а для того, щоб узяти під контроль і управління південний регіон України, уряд царської Росії (наприкінці XVIII ст.) звернув свою увагу на район Кодацького порогу і заклав тут губернське місто - Катеринослав.

"Вічний мир" 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою, хоч і затвердив здійснений Андрусівським перемир'ям поділ українських земель між двома державами та створив на території Брацлавщини і південної Київщини незаселену нейтральну зону, ніби приніс воєнно-політичне затишшя в наш край. Запорожці перепочивали після бурхливої політичної активності в державних справах періоду Руїни та кровопролитних боїв з ордами татар і турків, що наступали. Однак спокій був нетривалим. Росія, вступивши до антитурецької "Священної Ліги", зобов'язалась здійснити воєнний похід проти Кримського ханства, що не могло не вплинути на долю Вольностей Війська Запорозького.
Невдалий Кримський похід російсько-українських військ 1687 р. мав своїм наслідком не лише переобрання гетьмана, а й спорудження у наступному році поблизу старовинного козацького містечка Самар Богородицької (Новобогородицької) фортеці. Це був лише один із опорних пунктів для наступу на Крим, які передбачалося збудувати на ріках Самарі, Орілі, Берестовій і Орчику за Коломацькими договірними статтями, підписаними після обрання гетьманом І.Мазепи 25 липня 1687 р. Про спорудження Новобогородицької фортеці, або інакше - "городка" в гирлі Самари літописець С. Величко свідчить: "Його будували впродовж цілого тодішнього літа за розпорядженням та наглядом інженера-німця, присланого з Москви, саме козацьке військо, і, як належало, зробило все, і міцно уфортифікувало... В майбутні роки це місто з церквами й будинками було добудоване остаточно і то малоросійськими людьми, які прийшли сюди для мешкання". Навколо фортеці утворилося "місто" , заселене прийшлими з Гетьманщини.
Новобогородицька фортеця була використана за призначенням уже під час другого Кримського походу 1689 р. Але вона ж стала першопричиною політичної напруги на Запорозькій Січі та ускладнення відносин між запорожцями і лівобережним гетьманом І Мазепою., котрого козаки вважали сліпим виконавцем царської волі. Запорожці вбачали в будівництві фортеці фактично на території їх володінь загрозу для себе. Почалося інтенсивне листування з цього приводу між запорозьким кошовим отаманом Григорієм Сагайдачним, гетьманом Іваном Мазепою та царським урядом. Останній доводив, що фортеця збудована з єдиною метою - "для найсильнішого тиску на неприятеля". Проте низовики і монахи сусіднього з фортецею Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря скаржилися на грабежі і свавілля ратних людей фортечного гарнізону, на порушення козацьких "прав і вільностей", на втрати "в рибних ловлях, і в пасіках, і в звіриних добичах". Новобогородицька фортеця ще багато років була джерелом суперечностей між запорожцями, з одного боку, та гетьманським і царським урядами - з іншого.

Після другого Кримського походу 1689 р. воєначальник князь В.В.Голіцин заклав ще одну фортецю на р. Самара вище Вільного Броду - Новосергіївський городок (поблизу с. Вільне Новомосковського району). Стрільці і новопоселенці "городка" вирубували дерева в запорозьких лісах, забирали козацькі пасіки тощо. Незважаючи на суперечності, пов'язані з самарськими фортецями, запорожці не підтримали заколотника Петрика, який прибув у 1692 р. на Січ з метою підняти повстання проти гетьмана І.Мазепи та царської влади на українських землях. Наприкінці XVII ст. запорожці взяли участь у Азовсько-Дніпровських походах російсько-українських військ і здійснили ряд важливих бойових операцій проти татар і турок на морі і на суші. Тоді ж при Новобогородицькій фортеці створено прикордонний резервний корпус добірної кінноти, який для попередження раптовості нападів турків і татар тримав свої роз'їзди аж до Кизикермена.

Останні десятиріччя XVII ст. в історії нашого краю мають дві характерні ознаки. З одного боку, Запорозька Січ, як і раніше, була місцем, де збиралися втікачі та вільні захожі люди, особливо з окупованої шляхетською Польщею та Османською імперією Правобережної України. Це спричиняє до більш інтенсивного заселення і господарського освоєння краю лівого берега Дніпра та його притоків Самари і Орілі. Принагідне слід зробити зауваження стосовно багатофункціональності річкової системи Придніпров'я. Річкові артерії були шляхами сполучення, захисними бар'єрами, межами адміністративно-територіального поділу і землекористування, місцями рибного і бобрового промислу. В межах Запорозьких Вольностей по берегах рік і річечок з'явилися нові козацькі слободи і займища, жителі яких, підпорядковуючись січовій владі, займалися землеробством, скотарством, рибальським і мисливським промислом, торгівлею.
1700 рік у багатьох смислах став рубіжним. Константинопольський договір між Росією і Оттоманською Портою вперше передбачив розмежування між ними володінь у районі Великого степового кордону як зони відчуження, скасувавши цим самим "спадкоємне право" Криму на Степ і збір данини з нього. Кримське ханство з анархічного васала Османської імперії перетворюється в другорядну державу, котра майже повністю втратила свою самостійність і змушена була дотримуватись умов міжнародних договорів свого сюзерена. Для українських земель це мало реальні наслідки в тому, що припинилися постійні, ніким не регульовані татарські грабіжницькі набіги, які не давали можливості для нормального заселення південного прикордоння і його господарського освоєння. Протягом XVIII ст. татарські набіги вже здійснювалися лише під час російсько-турецьких війн і були складовою частиною воєнних планів командування турецької армії. Більше того, татари не завдавали шкоди запорожцям, а навпаки, між Запорозькою Січчю і Кримом розвивалася жвава торгівля, а запорозькі і татарські промислові люди добували сіль в одних і тих же прогноїнських солоних озерах.
Згідно з умовами Константинопольського договору у 1705 р. проведено розмежування російсько-турецького кордону. Він проходив, починаючи від Азова, берегом моря до Міуського лиману, далі - через степ до того місця, де впадає в р. Берда її ліва притока р. Каратиш, Бердою до р. Конка, нею - до Дніпра, далі по Дніпру аж туди, де впадає в нього справа р. Кам'янка, а потім через степ до р. Буг аж туди, де впадає в нього р. Чорний Ташлик, і завершувався відтинком Бугу до кордону з Польщею. Таким чином, вся територія нашої нинішньої області опинилася в межах володінь Російської держави, але частина запорозьких володінь була віддана татарам. Запорозькі козаки, без участі яких відбулося розмежування земель, не хотіли визнавати встановлених кордонів (до того ж, вони відсікали їх від солоних озер) і протестували проти порушення їх інтересів. Це не могло не відбитися на подальших подіях і долі Запорозької Січі.
Одночасно міжнародний договір Росії з Османською імперією фактично утверджував тут владу першої, посилену спорудженням у запорозьких володіннях ряду фортець. На лівому березі Дніпра, якраз напроти Січі, почалося спорудження фортеці Кам'яний Затон. Незважаючи на очевидні позитиви Константинопольського договору для безпеки заселення і господарського розвитку Запорозьких Вольностей, особливо на правому березі Дніпра і його правих притоках, поява фортець у своїх володіннях сприймалася запорожцями негативно і небезпідставно, адже йшлося не лише про утиски, шкоду їх маєтностям, але й про контроль над ними з боку царської влади. Фортеці й стали "яблуком розбрату" між запорожцями, з одного боку, царським урядом - з іншого.

Уклавши мир з Оттоманською Портою, у тому ж 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, намагаючись вийти до Балтійського моря. Запорожці, як і лівобережні українські козаки, брали участь у Північній війні. Так, у 1704 р. дві тисячі запорозьких козаків разом з російськими військами відправилися на Ладогу і брали участь у битві зі шведами на Чорній Річці.
Як не протестували запорожці, фортеця Кам'яний Затон була збудована. Січовики ремствували. У 1704 р. вони штурмом узяли Новосергіївський городок (фортецю) на Самарі. Це був тільки початок протистояння. Напруження на Січі досягло кульмінації під час повстання донських козаків на чолі з Кіндратом Булавіним. Після поразки повстанців на Хопрі восени 1707 р. К. Булавін з невеликим загоном прибув на Січ з метою отримати тут допомогу. Після бурхливої генеральної ради, на якій обговорювалося питання про надання допомоги Булавіну, частина запорожців приєдналася до донського отамана, який відбув до містечка Кодак. На Січ прибули гінці з царською грамотою, у якій була вимога видати бунтівника Булавіна. Старшинська рада ухвалила задовольнити вимогу царя, але рядові січовики добилися нової генеральної ради, на якій ухвалили протилежне старшинському рішення. Обходячи перипетії подій на Запорожжі, пов'язаних з підтримкою булавінців, зазначимо головне - було прийняте рішення дозволити "охочим" іти за Булавіним, а не ставати на його бік усім Військом Запорозьким. Поразка ж повстання К.Булавіна була відчутною і для Запорозької Січі, бо в ньому брали участь тисячі найбільш радикальних запорожців. Фізичне знищення 4-5 тисяч їх у боях з урядовими військами вплинуло на співвідношення радикальних і поміркованих сил на Запорожжі. Це привело й до зменшення загалом збройних сил Запорозької Січі.
Коли восени 1708 р. гетьман І.Мазепа став на бік шведів, у такий спосіб намагаючись вибороти незалежність України, запорожці ще кілька місяців вирішували свої проблеми, активно листуючись з царським урядом. Вони вимагали, щоб на Гетьманщині не було "полковництва", а були січові порядки, щоб млини на пограниччі Запорожжя з Гетьманщиною і перевози через Дніпро біля Переволочни були віддані запорожцям, щоб цар наказав зруйнувати ненависні фортеці на Самарі і Кам'яний Затон на Дніпрі. Невирішеність цих проблем мала своїм наслідком те, що у березні 1709 р. кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком рушили в напрямку на Царичанку і приєдналися до І. Мазепи. Вірні російському цареві козаки лишилися на Січі.
У кінці травня - на початку червня 1709 р. за наказом царя російські війська полковника П. Яковлєва та чигиринського полковника Г.Ґалаґана штурмом узяли Чортомлицьку Січ і зруйнували її. Каральну операцію здійснено й по козацьких хуторах і слободах. На правобережжі Дніпра від Січі до Переволочни були знищені всі запорозькі поселення. Запорозькі землі між Оріллю і Самарою цар наказав приписати до Миргородського полку Гетьманщини. Запорожці, які врятувалися втечею, утворили Січ на р. Кам'янка (де вона впадає в Дніпро) в межах татарських володінь, а через два роки - в Олешках (нині - м. Цюрупинськ Херсонської області). Але невеликими поселеннями козаки осідали і вздовж рік Інгулу, Саксагані, Базавлуку, Сури, тобто на території, підданій Росії.

На початку 30-х рр. XVIII ст. Чорноморсько-Азовська проблема в зовнішній політиці Росії набула особливої ваги, що в тих умовах означало неминучу війну з Османською імперією. Одним із заходів підготовки до війни було будівництво у 1731-1738 рр. системи укріплень - так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. Вона починалася від містечка Ор-лик (де впадає в Дніпро Оріль), проходила по правому березі Орілі та її притоки Берестової, далі - по р. Береці туди, де вона впадає в Сіверський Дінець біля м. Ізюма. На її спорудженні щороку працювали 20 тисяч українських козаків, 10 тисяч посполитих з Гетьманщини та 2 тисячі слобідських козаків. На початок російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Українська лінія сягала 268,5 верст (з 700 планованих) і складалася з 16-ти фортець та понад 200 редутів (у тому числі у сотенних містечках Полтавського полку - Царичанці і Китайгороді). Природно, що побіля укріпленої лінії виникають нові поселення. У 1736 р. російське військове командування відновило розорені згідно з Прутським договором 1711 р. Новобогородицьку і Новосергіївську фортеці. На шляху руху армії по лівому березі Дніпра було збудовано 2 фортеці та 22 редути на відстані 20-30 верст один від одного.
Другим важливим заходом уряду напередодні російсько-турецької війни був дозвіл запорозьким козакам повернутися в свої колишні володіння і заснувати нову Січ. Зрозуміло, що у майбутній війні уряд хотів мати запорожців своєю активною бойовою силою, а не противником. У 1734 р. неподалік від Старої (Чортомлицької) Січі на р. Підпільній (біля сучасного с.Покровське Нікопольського району) запорожці спорудили Нову Січ. В адміністративному відношенні Запорозька Січ поділялася спочатку на 5 паланок, число котрих у міру заселення земель збільшувало до 8-ми. Сучасна Дніпропетровщина розташовується на землях Кодацької, Самарської, Орільської, Протовчанської і почасти Інгульської паланок.

Період Нової Січі (1734 - 1775 рр.) займає важливе місце в історії нашого краю. Тут помітно пожвавлюється економічне життя, збільшується кількість населення, виникає багато сіл, слобод, козацьких хуторів (зимівників). На Запорозьких Вольностях, крім козаків, з'являється нова категорія населення - посполиті люди, адміністративне підпорядковані козацькій владі. Якщо у 1734 р. присягу склали 7268 козаків, які повернулися з Олешок (правда, самі запорожці вказували, що їх повернулося в рідні краї 30 тисяч), то у 1757 р. кошовий отаман Григорій Лантух доповідав, що в межах Запорозьких Вольностей проживало 40 тисяч козаків. За підрахунками професора В. О. Пірка, на початку 60-х рр. на Запорожжі проживало 50 тисяч чоловік.
У середині та другій половині XVIII ст. принципово змінюється характер господарства на Запорозьких Вольностях. Якщо на початку історії Запорозької Січі господарство мало переважно характер промислу (полювання, рибальство, морські походи за здобиччю тощо), то згодом провідне місце займає скотарство, а в період Нової Січі все більшої ваги набуває землеробство. Як зауважив один із авторитетних дослідників історії Запорозької Січі О. О. Рябінін-Скляревський, "само Запорожжя почало колонізуватися, перетворювати промисловий характер господарства на новий лад. Заселялися містечка, села, слободи, хутори, зимівники, плуг пройшов по незайманому степу, хліборобство почало конкурувати з скотарством, слобода з зимівником". Більше того, старшинські хутірські господарства все сильніше втягуються у внутрішній і зовнішній ринок, торгуючи продуктами, пов'язаними зі скотарством, а також різними про-мислами (наприклад, продавали в'ялену рибу, сіль). Документи свідчать, що чумацький промисел, посередницька торгівля були прибутковими статтями запорозької скарбниці, як і доходи від утримання перевозів через Дніпро.
Найбільш заселеною була північна частина Запорозьких Вольностей, що пояснюється двома головними факторами: притоком утікачів з правобережних і лівобережних українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих і козаків, а також віддаленість їх від небезпечного південного кордону. Не випадково, саме тут у 50-60-х рр. виникають нові паланки - Орільська і Протовчанська. Так, у 1744 р. в містечку Стара Самара, яке знаходилося у відомстві Полтавського полку, осіли 120 переселенців з північних полків Гетьманщини, а всього в містечку нараховувалося тоді 439 дворів, що за мірками того часу робило містечко значним поселенням. Початок багатьом населеним пунктам Дніпропетровщини поклали зимівники заможних козаків. Наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий з 1737 р., перетворився в село Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була і нинішня Сухачівка, заснована у 1770 р. козаком Сухачем, Таромське, старовинне козацьке займище, відоме ще з 1704 р. Осадчим Петриківки (Петрівки) був останній кошовий отаман Петро Калнишевський. У 1740 р. виникла Томаківка, у 1750 - Кам'янське (нині - Дніпродзержинськ) та інші слободи. За відомістю 1756 р., в містечку Новий Кодак, яке було адміністративним центром Кодацької паланки, проживало 304 козаки, в інших слободах і селах на правому березі Дніпра: в Романковому - 187, в Кам'янському - 115, в Тритузному - 13, в Карнаухівці - 50, в Таромському - 66, в Старому Кодаку - 27 козаків. Великою слободою була Кам'янка (Лоцманська).
Містечка, слободи, села, хутори об'єднувалися паланкою. Як зауважив відомий дослідник історії козацької України Михайло Слабченко, "Паланка - не просто адміністраційний поділ Вольностів. Вона насамперед господарчо-територіальна одиниця, бо Вольності являли собою власне суму таких одиниць. Отож з Барвінкової Стінки була лісова округа, Бугогардівської паланки - рибна, Самарської - торговельна, Протовчанської - соляна. Специфічність господарчих ознак і відокремлювала ту або ту частину території в особливу одиницю". Хоч у побутовому значенні під назвою паланки розуміли центр адміністративного управління округу. Такий центр - паланкове поселення - було найбільш залюднене з усіх наявних в окрузі.
Очолював паланкове управління полковник, а при ньому були писар та осавул, які допомагали полковникові, зокрема, в судових справах. Паланкова старшина входила до складу січової старшини, хоч територіальне й була віддалена від Січі, При паланці постійно перебували загони січовиків, які складалися з козаків усіх куренів. Це пояснювалося тим, що Вольності належали всьому запорозькому війську, отже, й обов'язок його охороняти падав на всі курені. Паланкова старшина щорічно обиралася на загальній раді товариства. Паланкова старшина зобов'язана була виконувати розпорядження Коша Запорозького. Займаючись справами земельними і господарськими, паланкова старшина, на думку М. Слабченка, не була вільна у своїх діях. До речі, вона ж здійснювала постійний контроль за процесом заселення земель паланки, проводила облік населення, здійснювала збір податків з посполитого населення своєї паланки. Найбільш самостійною в діях паланкова старшина була у сфері судівництва.

Отже, новою поширеною формою господарського життя на Запорозьких Вольностях був зимівник. Запорозькі зимівники розвивалися як багатогалузеві хутірські господарства, у яких використовувалася наймана праця, оскільки на Запорозьких Вольностях ніколи не було кріпацтва. Такий характер господарства, що суперечив феодально-кріпосницькій системі Російської імперії, а також суспільно-політичний лад Запорозької Січі, несумісний із самодержавством, були причинами все сильнішого наступу царизму на запорозькі землі з метою в слушний момент ліквідувати автономію Запорожжя. Цьому сприяли і об'єктивні обставини - розширення внаслідок воєнного протиборства з Османською імперією південного кордону Росії, на шляху якої до Чорноморсько-Азовського узбережжя знаходилися запорозькі землі.

Великий вплив на становище Запорозької Січі мало утворення у 1751 р. Нової Сербії та Слов'яно-Сербії, які займали північні частини Кодацької і Бугогардівської паланок та береги рік Лугані, Сіверського Дінця, Бахмута. Офіційно ці адміністративно-територіальні одиниці були створені для оборони південного кордону, а фактично - для приборкання запорожців, бідніша частина яких у цей час активно включилася в гайдамацький рух на Правобережній Україні (підвладній Польщі), що чимдуж посилювався. Вони були заселені іноземцями (сербами, угорцями, болгарами, волохами, греками). Крім того, Нова Сербія заселялася українськими козаками і посполитими з Лівобережної та Правобережної України. У 1764 р. Нова Сербія і Слов'яно-Сербія були ліквідовані і включені до новоствореної Новоросійської губернії.

У 1768 р. почалася російсько-турецька війна, яка мала серйозні наслідки для нашого краю. Запорожці взяли в ній активну участь, проявивши хоробрість і кмітливість. Генерал-фельдмаршал П. А. Рум'янцев 15 червня 1769 р. писав кошовому отаману: "Учиненные вами над неприятелем поиски возвышают общественно славу всего Запорожского войска... Они суть истинным доказательством... неутомимых трудов и ревностнейшей верности... Запорожского войска". За успішну бойову кампанію 1770 р. Запорозьке військо було нагороджене царською грамотою, а кошовий отаман П. Калнишевський - медаллю з діамантами. Відома дослідниця історії Запорозької Січі О. М. Апанович також звернула увагу на наукове значення Дунайської експедиції запорожців 1771-1773 рр., оскільки вони провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів та склали їх перші локації. За участь у бойових операціях під час війни Військо Запорізьке отримало від уряду нові клейноди. Принагідне зазначимо, що в ході бойової операції у жовтні 1770 р. запорожці захопили обози хана Крим-Гірея та ординський ясир - 673 волохів-молдаван і близько 100 євреїв. Волохів вони відправили до Старого Кодака, а євреїв - до торговельного містечка Нові Кодаки. Ці та ще 1300 волохів, визволених запорожцями під Очаковом, за дозволом Коша поселилися неподалік від Старого Кодака, утворивши село Волоське на Дніпрі та Волоські хутори на Сурі.

У роки війни була споруджена нова лінія укріплень від Азовського моря до Дніпра, яка "підперла" лівобережну частину Запорозької Січі з півдня, перекривши козакам доступ до Азовського моря. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. до Російської імперії відійшли землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. Завершення війни вирішило і долю Запорозької Січі.
У ніч на 5 червня 1775 року військо під загальним командуванням генерал-поручика П.Текелі, яке поверталося з фронту, за таємним наказом Катерини II раптово оточило Січ і зруйнувало її. Лише 3 серпня був проголошений царський маніфест про скасування Січі, котра "вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков".

Почалася нова сторінка в історії нашого краю.
Доля запорозьких козаків після "отакування" Січі склалася по-різному. Кошовий отаман П. І. Калнишевський таємно був відправлений до Соловецького монастиря, що у Білому морі. 25 років таємний в'язень монастиря перебував у засланні, безвісти пропавши для рідних та запорожців. Його звільнили незадовго до смерті, а помер він там же у 112-річному віці (1803 р.) Місце його поховання в Соловецькому монастирі було виявлене лише у 70-х рр. XIX ст.. Інші впливові старшини - військовий писар Іван Глоба та військовий суддя Павло Головатий були відправлені до Сибіру, деякі були засуджені. Більшість же козацької старшини середнього порядку була зарахована на офіцерські посади до російської армії. Частина запорожців під час розорення Січі врятувалася втечею і заснувала Задунайську Січ (1775-1828). Козаки, які проживали в слободах і містечках, були перетворені на державних поселян.
У колишній Січі (столиці) і паланкових поселеннях розташувалися гарнізони царських військ. Запорозькі землі спочатку були включені до Новоросійської губернії і роздані в приватне володіння переважно іноземцям, які знаходилися в російському підданстві, російським урядовцям і офіцерам, а також українським поміщикам старшинського походження (з колишніх Запорожжя і Гетьманщини). Величезні земельні площі в нашому краї отримали Г.О.Потьомкін, О. О. Прозоровський, О. О. В'яземський, Й. І. Хорват та ін. За архівним документом, у 1776-1782 рр. запорозькі землі у володіння отримали 34 особи, серед них і ті, які стали заселяти свої нові землі прийшлими людьми і які стали засновниками багатьох нині існуючих населених пунктів нашої області.
Указом Катерини II від 9 вересня 1775 р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, котра включила в себе землі колишньої Запорозької Січі, землі, приєднані за Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р., та ті, на яких ще у 1764 р. була утворена Новоросійська губернія. Першим архієпископом цієї єпархії став надзвичайно освічений грек Євген Булгаріс, у котрого пізніше Г.Потьомкін купив цінну бібліотеку, призначену для університету в Катеринославі. Починаючи від 1775 р. і до 1802 р. на території Південної України відбувалися безкінечні адміністративно-територіальні зміни.
Остання чверть XVIII ст. - це період в історії нашого краю, який характеризується якісно новими процесами в політичному, соціально-економічному і культурному розвитку. Більш інтенсивно йде процес заселення і господарського розвитку, заснування нових поселень, появи перших мануфактур, будівництва міст. Царський уряд добився контролю за міграцією населення в нашому краї. Приток населенню (головним чином, з Правобережної та Лівобережної України, а також на пільгових умовах іноземців, запрошених урядом для колонізації запорозьких земель) мав своїм наслідком появу нових міст, слобод, сіл - державних, військових, приватновласницьких.

У зв'язку з питанням про інтенсивне заселення краю і появу нових поселень згадаємо легенду про так звані "потьомкінські села". Легенда про фальшиві села, які по волі генерал-губернатора краю князя Г. О. Потьомкіиа виникали на шляху руху цариці Катерини II, яка мандрувала на Південь, не відповідає дійсності. Як свідчать історичні джерела, це були реальні козацькі і посполитські слободи вздовж узбережжя Дніпра, лише певним чином прикрашені. Характерними для місцевих слобод, містечок, сіл, хуторів були охайність і естетика в зовнішньому вигляді житла та господарських будівель, у благоустрої подвір'я і всього поселення. Причому нові поселення, які виникали в межах колишніх Запорозьких Вольностей, своїм ресурсом мали і населення розкиданих по широких просторах хуторів і сіл. В ордері Г. О. Потьомкіна генералу П. Текелі від 18 червня 1775 р. щодо адміністративних заходів на землях ліквідованої Запорозької Січі читаємо: "Переписать число душ в каждой слободе особно й сделать положение, к которому пикинерному полку по удобности и ближайшему разстоянию каждая из них приписана быть должна. А узнав число людей, желающих поселиться в сей провинции, следует назначить им места, на которых к пребыванию их должно строить слободы, наблюдая при том, чтоб мелких й повсюду розсыпаньіх селений ни каким образом заводить не дозволять, но назначить таковым слободам выгоднейшия, как для жизни, так й для способного йми управлення места при больших дорогах й безопасных местах, так чтоб избегнуть на будущее время, в случае какой непредвидимой надобности, нарядов подвод из дальних мест". 24 вересня 1775 р. Г. О. Потьомкін пише в ордері азовському губернатору В. О. Черткову: "Господин генерал порутчик й кавалер Текеллий от 29-го минувшего августа рапортом между протчим требовал от меня, чтобы разсеянных зимовниками запорожцов, хотя они все поселение ныне имеют й в выгодньіх для себя местах, свесть по нескольку в самыя удобнейшия места, расположенные близ дороги для заведення деревень й чтоб сию комиссию возложить на вас обще с господином губернатором Новороссийской губернии..."
Ця вимога будувати поселення у вигідних місцевостях і при великих шляхах (Дніпро був найзначнішим водним шляхом) часто звучить у документах того часу. У документі 1779 р. також зустрічаємо вимогу, "дабы все живущие ныне зимовниками старшины й козаки переселились, где которой пожелает в городах или в государственные слободы". В рапорті полковника І. М. Синельникова новоросійському губернатору М.Д.Язикову від 26 березня 1780 р. знову говориться про вимогу і заохочення переселення козаків із зимівників у міста і державні слободи.

За матерiалами:
І. С. Стороженко
Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001