etchingroom1. В понеділок

Виставку відкриває робота з написом “Дивне місце. Не розумію, де я знаходжусь”, яка якнайкраще ілюструє стан розгубленості, яку нині з художницями поділяє увесь світ. Тепер ніхто не розуміє, де знаходиться, тому потрібні підказки з наступної серії – “автобус”, який “їде дуже швидко”, “понеділок”, “8:35”.

Самотність у великому місті, фатальність виходу з дому і смерть як буденне втілені у техніці мозаїки, виконаної з побутової плитки, яку можна зустріти в квартирах. Прощання з померлим сусідом біля під'їзду та робота патологоанатома римуються з очікуванням автобусу на зупинці біля дому. Ми живемо у світі, де немає більше нічого незвичного в розмовах про смерть та про фатальність, про трагічність і передчасність, про абсурд, який супроводжує нас щодня. etchingroom1 відчули цей нерв давно і транслюють його у своїх роботах.

Складна техніка офорту та монохромні графічні роботи поєднуються з кольорами пізньорадянської спадщини інтер’єрного дизайну – плитки, з якої викладені герої мозаїк. Колись такими героями були космонавти та герої праці, тепер – патологоанатоми, їхні коти та (потенційні) клієнти.

Фаталізм тут приправлений іронією, а деталізованість оточення відтіняється простими формулюваннями, які, ніби інтертитри в німому кіно, задають рамку для сюжетів, що розгортаються посеред міст.

Не питай, за ким приїхав той автобус. В понеділок. Рано вранці.